Євген Кирилович Марчук
6-й Міністр оборони України
25 червня 2003 — 23 вересня 2004
Президент	Леонід Кучма
Прем'єр-міністр	Віктор Янукович
Попередник	Володимир Шкідченко
Наступник	Олександр Кузьмук
4-й Прем'єр-міністр України
6 березня 1995 (до 8 червня, в. о.) — 27 травня 1996
Президент	Леонід Кучма
Попередник	Віталій Масол
Наступник	Павло Лазаренко
1-й Голова Служби безпеки України
6 листопада 1991 — 12 липня 1994
Президент	Леонід Кравчук
Попередник	Микола Голушко
Наступник	Валерій Маліков
2-й Секретар РБНО
10 листопада 1999 — 25 червня 2003
Президент	Леонід Кучма
Попередник	Володимир Горбулін
Наступник	Володимир Радченко
6-й Міністр оборони України
25 червня 2003 — 23 вересня 2004
Президент	Леонід Кучма
Попередник	Володимир Шкідченко
Наступник	Олександр Кузьмук
Народився	28 січня 1941(1941-01-28)[1] Долинівка, Гайворонський район, Одеська область, Українська РСР, СРСР
Помер	5 серпня 2021(2021-08-05) (80 років) Київ, Україна
Похований	Байкове кладовище
Відомий як	політик
Громадянство	СРСР→ Україна
Національність	українець
Alma mater	Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
Політична партія	СДПУ(О)
У шлюбі з	Лариса Олексіївна Івшина
Діти	сини Тарас і Вадим
Звання	Генерал армії України
Нагороди
Підпис
Медіафайли у Вікісховищі

Народний депутат України
2-го скликання
СДПУ(О)	10 грудня 1995	—	12 травня 1998
3-го скликання
СДПУ(О)	12 травня 1998	—	2 березня 2000[2]

Євге́н Кири́лович Марчу́к (28 січня 1941, Долинівка, Гайворонський район, Одеська (нині Кіровоградська) область, Українська РСР, СРСР — 5 серпня 2021, Київ^[3], Україна) — український політичний та державний діяч, 4-й та 6-й Прем'єр-міністр України (керував урядом: 6.03.1995 (до 8.06.1995 — в. о.) — 27.05.1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук, Народний депутат II та III скликань^[4] від СДПУ(О). Перший голова СБУ (1991—1994), другий Секретар РНБО (1999—2003) та шостий міністр оборони України (2003—2004).

Народився 28 січня 1941 року в с. Долинівка Гайворонського району Одеської області (нині Кіровоградська область) у селянській родині. 1963 року закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту за спеціальністю вчитель української мови і літератури та німецької мови.

З 1963 року працював у складі 1-го управління (зовнішня розвідка) Комітету державної безпеки УРСР. До середини 70-х років перебував на оперативних посадах за кордоном, у тому числі й Німеччині. Знав чотири іноземні мови (англійську, німецьку, іспанську та російську).

З кінця 70-тих років працював в Україні на посаді заступника керівника 5-го управління КДБ СРСР. Майже 4 роки очолював комісію по реабілітації жертв політичних репресій^[5].

Станом на червень 1991 року — перший заступник керівника КДБ СРСР. Генерал армії України (звання присвоєно указом Президента України 23 березня 1994 року)^[6].

5 червня 1991 року на засіданні Верховної Ради УРСР Марчука призначили міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР^[7][8].

За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Верховна Рада України призначила Марчука першим Головою Служби безпеки України (1991—1994)^[9].

Указом Президента Кравчука (№ 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів) Марчука призначили віцепрем'єр-міністром в Уряді Віталія Масола^[10].

А восени того ж року, 31 жовтня, Указом новообраного президента Леоніда Кучми (№ 647/94) Марчука призначено першим віцепрем'єр-міністром України — головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю^[11]. У зв'язку з тим, що прем'єр-міністр Масол подав у відставку з посади керівника уряду, президент Кучма указом від 3 березня 1995 року (№ 166/95) призначив Марчука виконувачем обов'язків прем'єр-міністра^[12].

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР) указом президента Кучми (№ 433/95) перший віце-прем'єр-міністр Євген Марчук призначений прем'єр-міністром України^[13].

На початку цих призначень, у «Народній газеті» вийшла замітка, підписана групою осіб, у якій ці особи висловили протест такому призначенню в самостійній Україні, зазначивши, що Євген Марчук здобув високу посаду генерала КДБ і переїхав з Полтави до Києва за те, що вони були передані до суду та ув'язнені з подачі Марчука. Ці особи в кав'ярні вели бесіди на тему незалежної України, а офіцер КДБ Марчук був відповідальний за їхнє прослуховування.

Згідно з тодішнім законодавством (1995 р.) Марчук, бувши державним службовцем, мав право балотуватися до Верховної Ради. У грудні 1995 року на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу (№ 324) Марчука у першому турі обрали народним депутатом, а відтак у парламенті —— до Комітету з питань оборони і державної безпеки. У жовтні 1996 року він очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

Розбіжності у поглядах із президентом і його оточенням на подальший розвиток держави все більше давалися взнаки і Кучма своїм указом від 27 травня 1996 року (№ 378/96) звільнив Євгена Марчука «з посади прем'єр-міністра України у зв'язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі»^[14]. Пояснення Адміністрацією Президента Кучми такого рішення в публічному дискурсі набуло фольклорного виразу: «за створення власного політичного іміджу»^[15].

У березні 1998 року на виборах до ВРУ, не вступаючи до партії СДПУ(о), увійшов під № 2 до її списку, очолюваного Леонідом Кравчуком (1991—1994). Ставши народним депутатом, обраний керівником фракції СДПУ(о) (квітень — грудень 1998), а згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці (липень 1998 — лютий 2000). Через те, що СДПУ(о) ухвалила рішення підтримати Кучму на президентських виборах 1999 року, Марчук у грудні 1998 року склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні».

Брав участь у виборах президента України 1999 року, де у першому турі набрав 2 138 356 голосів (8,13 %), посівши 5 місце з 13 претендентів.

Указом президента Кучми від 10 листопада 1999 року (№ 1453/99) Марчук був призначений Секретарем Ради національної безпеки і оборони України^[16].

З червня 2003 року до вересня 2004 року — Міністр оборони України^[17][18]. За час перебування на цій посаді брав участь у врегулюванні конфлікту щодо острова Тузла.

19 травня 2008 призначений радником (поза штатом) президента Ющенка^[19].

10 грудня 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО^[20]. За словами Валентина Наливайченка, Євген Марчук мав представляти й координувати всю діяльність міжнародної співпраці в питаннях безпеки у форматі Україна — НАТО, Україна — ЄС.

З травня 2015 року — представник України у підгрупі з питань безпеки^[21] Тристоронньої контактної групи на Мінських переговорах щодо ОРДЛО.

З 21 листопада 2018 року розпорядженням Президента Порошенка уповноважений представляти Україну у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання Російсько-української війни в ОРДЛО замість Леоніда Кучми. Марчук здійснював цю діяльність на громадських засадах^[22]. Залишив посаду 19 травня 2019 року^[22][23].

Помер 5 серпня 2021 року. Коронавірусна хвороба загострила захворювання, що спровокувало гостру серцево-легеневу недостатність^[24][25][26]. Був похований 7 серпня 2021 року на центральній алеї Байкового кладовища^[27] (ділянка № 42а).

• Дружина Лариса Івшина, головний редактор газети «День»^[28]
• двоє синів від першого шлюбу: Тарас і Вадим^[29]
• кілька онуків

• Орден Свободи (23 серпня 2021, посмертно) — за значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення обороноздатності, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 30-ї річниці незалежності України^[30]
• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (27 січня 2001) — за визначні заслуги у зміцненні національної безпеки України, плідну державну і політичну діяльність^[31]
• Відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя» (29 січня 1996)^[32]
• орден Трудового червоного прапора
• Командорський хрест із зіркою за заслуги перед Польщею
• 7 медалей
• Лауреат української премії ім. Сковороди (1997)
• Кандидат юридичних наук

• Україні буде складно аргументувати введення миротворців ООН: потрібно визнати або війну з РФ, або громадянський конфлікт [Архівовано 27 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Гордон, blog, 25 серпня 2017 16.37
• Марчук Є. К. Виступи. Інтерв'ю. Статті. 1, 2 книги — К., Знання, 1998. — 463 с.

• Помер Євген Марчук [Архівовано 5 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Укрінформ, 05.06.2021
• В. В. Головко. Марчук Євген Кирилович [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 541. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• І. Г. Оніщенко. Марчук Євген Кирилович [Архівовано 27 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Л. В. Губерський. Марчук Євген Кирилович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004 — Т.2 — 812 с. ISBN 966-316-045-4
• В. В. Головко. Марчук Євген Кирилович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 428 ISBN 978-966-611-818-2

• Довідник «Хто є хто в Україні», видавництво «К. І. С» [Архівовано 17 липня 2020 у Wayback Machine.]
• Марчук Євген Кирилович — Парадокси сучасного українського війська «Воєнна історія» № 4—6 за 2004 рік [Архівовано 11 вересня 2007 у Wayback Machine.]
• Сюндюков Ігор. Євген Марчук: шліфування особистості // Газета День, 31.01.2024