Лега́т (лат. legatio^[1], також legatus^[2]) — посланець, посол:

• Легатами називали римських послів до інших держав, а також послів іноземних країн ще з часів Римського царства.^[3][4]
• Окрім того, легат — це посланець римського сенату до вищих магістратів та інших урядовців, що перебували поза межами міста Рим. Ці посланці виступали помічниками полководців або намісників у провінціях, також вони на місці представляли інтереси сенату.^[4]
• Ще легат — це представник посольства від римської провінції до сенату.^[4]

Латинські терміни legatio та legatus буквально означають «посол», «посланець», «амбасадор»,^[1][2] множина — legati.^[5]

Назва походить від слів legare та lego, що мають значення «доручати, наказувати, призначати, делегувати».^[6]

Також у першоджерелах часто зустрічається позначення legatos, яке є словозміною терміну legatus і виступає його знахідним відмінком чоловічого роду множини.^[7]

Найперші відомості про легатів-військовиків, повідомляють про них, як про посланців сенату до війська у супровід полководців, де вони згадуються разом із військовими трибунами в дуже ранній період республіки^[8] — про це пише Тіт Лівій у своїй «Історії від заснування міста» у зв'язку з подіями війни з вольсками, що велася бл. 494 до н. е.^[9] Тіт Герміній Аквілін, який командував кіннотою у битві біля Регілльського озера, що відбулася бл. 499 до н. е., став першим легатом (legatus), ім'я якого відоме завдяки Лівію.^[10]

Призначення сенатом легатів, зазвичай, узгоджувалося з воєначальником, до якого вони посилалися — це були особи, яким він дуже довіряв, часто це були його друзі або родичі, які вже мали військовий досвід — вони мали давати поради та допомагати своєму командиру в усіх його починаннях. Ці посланці не були пов'язані з наперед визначеною військовою посадою і їх обов'язки мали тимчасовий характер та визначалися головнокомандувачем на місці:^[11] легати виступали командирами окремих підрозділів, допомагали як ад'ютанти, виконували різні доручення, були заступниками полководця (претора), а, у випадку його відсутності чи смерті, могли його заміняти (такий легат називався legatus pro praetore).^[4][8]

Хоча ці легати призначалися на якусь посаду претором або консулом, під керівництвом якого вони служили, санкція сенату була важливим пунктом, без якого ніхто не міг юридично вважатися легатом. З іншого боку, легати не могли діяти незалежно від свого воєначальника.^[8]

Тіт Лівій у своїй «Історії від заснування міста» застосовує назви legatio, legatos та legati на означення посланців від Ромула до навколишніх народів і від чужоземних володарів до римлян, ще в перші десятиліття від заснування Риму,^[3] під час подій VIII ст. до н. е. Втім, у Римському царстві функції професійних послів до іноземних народів виконували уповноважені члени колегії жерців-феціалів. Вони ж продовжували виконувати ці обов'язки і в ранній республіці.^[12]

З III ст. до н. е. кандидатів на роль послів до інших країн почали висувати вищі магістрати,^[a] які подавали їх на затвердження сенату, або кандидат сам пропонував себе на затвердження. При висуванні кандидатів, якась особлива ​​кваліфікація для них не передбачалася. Затверджені сенатом особи були зобов'язані прийняти доручення і отримували титул легата (legatio).^[b] Бути призначеним легатом в посольську місію вважалося великою честю, яка надавалася лише людям високого рангу, зазвичай, але не завжди, послами ставали сенатори. Народні збори не втручалися у обрання послів. Очільник обраних легатів називався princeps legationis.^[4][11][8]

Право посилати і приймати послів існувало лише між сенатом і державами та іноземцями, які користувалися hospitium та amilicia (дружбою і союзом гостинності) римського народу.

Легати після призначення зверталися до сенату, який давав їм доручення (legationem renuntiare) та необхідні інструкції, виділяв необхідні кошти тощо. Також вони приймали від сенату грамоту і передавали її вказаній особі, приносили відповідь і робили доповідь про виконання доручення (legationem referre або просто renuntiare).^[13] Окрім того, легати виступали посередниками при оголошенні війни чи укладанні миру, при цьому вони не мали повної виконавчої військової влади (imperium), лише auctoritas (повноваження).^[11]

Якщо легат під час виконання своєї місії посла помирав або був убитий, республіка вшановувала його пам'ять публічною гробницею та статуєю в Рострі — Тіт Лівій розповідає про статуї чотирьох вбитих римських послів у Фіденах у 438 до н. е.^[14]

Витрати на подорож легата оплачувалися з державної скарбниці; коли він подорожував провінцією, місцеві жителі мусили постачати йому все, що йому було потрібно.^[8]

З 67 до н. е., згідно закону народного трибуна Авла Габінія, легатами для дипломатичні місій могли призначатися лише сенатори.^[11]

Часто сенатори, які бажали на якийсь час залишити Рим заради відпустки чи задля вирішення своїх особистих справ, або якщо мусили залишити місто внаслідок політичних обставин, зверталися з проханням до сенату аби отримати титул legatio libera, який не передбачав жодних обов'язків, але додавав власнику авторитету і дозволяв отримувати різні вигоди, якими користувалися справжні легати. У I ст. до н. е. відрядження таких «вільних послів» викликали масу зловживань, тому Цицерон у 68 до н. е. намагався покласти цьому край, але через опозицію народного трибуна йому вдалося лише обмежити тривалість legatio libera одним роком. Втім, Юлій Цезар пізніше своїм законом продовжив строк таких відряджень до 5 років, і цей закон лишався дійсним ще довго і в часи імперії.^[8][15]

Також існував ще й третій титул — legatio votiva, який давав сенатору повноваження легата для виконання обітниці. Цей титул також продовжував існувати і в часи імперії.^[15]

У всьому стародавньому світі посли вважалися священними та недоторканними; тому, навіть за злочини, які вони скоїли в іншій країні, вони могли бути покарані лише у своїй державі.^[4]

Коли посли іншої країни прибували до Риму, вони спочатку мали прийти до храму Сатурна і зустрітися з квесторами, аби зареєструватися. За старим звичаєм, квестори мали потурбуватися про приміщення та їх утримання, ще вони надсилали подарунки всім іноземним легатам, які називалися lautia. Якщо якийсь посол хворів у Римі, він також перебував під опікою квесторів, які, у випадку смерті посла, мали оплатити витрати на його поховання з громадської скарбниці.^[8][16]

Згодом так дбали лише про послів особливо дружніх країн, в той час як посли ворожих держав не сміли навіть заходити до Риму і мусили чекали по той бік Тибру, доки не отримували аудієнції. Відомі випадки, коли ворожих послів взагалі не вислуховували і змушували залишити Римську республіку. Якщо ж було вирішено зустрітися з недружніми послами, то, на знак недовіри, сенат проводив їх аудієнцію за межами Риму, у храмі Беллони, або для прийому призначалася якась громадська вілла за містом. Втім, все одно, до послів ставилися як до публічних гостей.^[4][8]

У випадку прибуття послів союзної країни, щойно повідомлення про висадку іноземних делегатів на узбережжі Італії було доходило до Риму, для їх зустрічі направлявся хтось із нижчих магістратів або легат консула, що супроводжував і підвозив їх до міста за рахунок республіки. Безпосередньо на аудієнцію до сенату важливих послів проводив претор або консул.^[8]

Під час аудієнції, яка зазвичай проводилася в Curia Hostilia^[en] на Римському форумі, спочатку говорили посли, а потім претор пропонував сенаторам поставити їм свої запитання з метою отримати чітке розуміння запропонованого. Часто ці питання були більше схожі на допит, особливо якщо посланці прибули з держави, з якою римляни перебували у стані війни. Запитання і відповіді давали латиною, при потребі, використовували перекладачів.^[c] Після того, як посли були таким чином допитані, їх просили залишити зібрання, аби сенату почав обговорювати запропоновану їм тему. В результаті обговорення сенатом приймалося рішення, яке послам повідомляли претори або консули.^[4][8]

У випадку успішних переговорів, посли отримували багаті подарунки при від'їзді. Окрім того, за розпорядженням сенату їх міг проводити магістрат і їхня подорож назад до кордону Італії чи навіть далі оплачувалася з державної скарбниці.^[8]

У 67 до н. е. один із законів Авла Габінія регламентував діяльність іноземних посольств: відтепер заборонялося надавати їм позики.^[11]

Посланці від провінцій,^[d] зазвичай, прибували на початку року і по прибуттю проходили процедуру реєстрації.^[e][16] В день аудієнції їх викликали і свого прийому вони очікували біля Римського форуму в Коміції, на відкритій платформі, що мала назву Грекостасіс^[en] (Graecostasis). Один із законів Авла Габінія 67 року до н. е. зобов'язував сенат з першого лютого до першого березня щодня займатися лише прийомом цих посольств.^[4][8]

Від сер. III ст. до н. е., коли з'явилися провінції, легати почали отримувати призначення з супроводу намісників та допомоги їм у всіх справах адміністрування. Хоча легатів призначав сенат, він враховував побажання полководців та намісників: часто це була делегація з 3 легатів, іноді більше, інколи навіть до 10, які належали до сенаторського стану і перебували в тісних стосунках зі своїм начальником. Обов'язки легатів не були обумовлені наперед, їх визначав місцевий намісник: у мирних провінціях легати займалися мирними заняттями (судові, поліцейські функції тощо), у віддалених прикордонних областях вони часто мали військовий характер (охороняли табір, командували частиною війська у битві тощо).^[4]

На початку II ст. до н. е. були запроваджені посади постійних легатів при намісниках у заморських провінціях, згодом вони з'явилися і у самій Італії. Вони входили до ради командувача (consilium), деякі історики вбачають серед функцій таких рад нагляд за діями місцевого магістрату. Кількість постійних легатів при намісниках була різною: 1 при пропреторі і 3 при проконсулі, а у виняткових випадках — по 15 і навіть 25 (наприклад, Гней Помпей, за Габінієвим законом 67 року, отримав 15 легатів). Особливих інсигній у таких легатів не було, але, як і сенатори, вони мали право тримати при собі лікторів.^[11]

Відомо, що після Третьої Пунічної війни і завоювання Карфагенської держави у 146 до н. е. була створена колегія з 10 легатів (decem legati), за допомогою яких магістрат облаштовував справи у щойно підкореній країні, згідно декретів сенату.^[11]

Якщо магістрат залишав свою провінцію, один з легатів займав його місце, отримував його відзнаки і владу свого начальника. Ці легати називалися legatus pro praetore або legatus proconsulis pro praetore — в залежності від того, кого вони заміняли (пропретора чи проконсула).^[15] Наприкінці епохи республіки такі заміни почастішали і вже легати на чолі провінцій згадуються просто як legatus, без без жодної згадки про посаду намісника, обов'язки якого він виконував. Іноді траплялося, що консул роками вів війну, або проконсул дуже довго перебував поза своєю провінцією у якихось невідкладних справах, а керування своїми провінціями вони здійснювали через призначених ними легатів.^[8]

• Titus Livius. Ab Urbe condita. — 1914. (лат.)
• Тит Ливий. История Рима от основания города. — 1998. (рос.)
• Плутарх. Римские вопросы. — 1990. (рос.)