Євген Завалинський Jewhen Zawalinski
Євген Завалинський, 1962 рік
Псевдоніми	М. Зелинський, Лю Макот
Народився	15 серпня 1911(1911-08-15)[1] Львів, Долитавщина, Австро-Угорщина
Помер	17 липня 1993(1993-07-17)[1] (81 рік) Мельбурн, Австралія
Країна	Республіка Польща  Австралія
Діяльність	орієнталіст, тюрколог
Alma mater	Львівський університет (15 червня 1936) ENLOVd (5 серпня 1948)
Галузь	сходознавство[1], тюркологія[1] і соціальна активність[d][1]
Науковий керівник	Котвич Владислав Людвигович і Зигмунд Смоґожевськийd
Членство	Наукове товариство імені Шевченка Польське сходознавче товариствоd

Євге́н-Мар’я́н Завали́нський (нар. 15 серпня 1911(19110815), Львів — пом. 17 липня 1993, Мельбурн) — український орієнталіст, тюрколог, арабіст, іраніст^[2], громадський та церковний діяч Австралії. Учень Владислава Котвича та Зигмунда Смоґожевського^[pl]. Доктор Львівського університету. Співробітник Інституту орієнтальних живих мов. Член Польського сходознавчого товариства^[pl], дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

Як дослідник, Завалинський одним із перших порушив питання тюрксько-українських взаємин пізнього середньовіччя та раннього модерного часу. Разом з Омеляном Пріцаком уособлював український осередок сходознавчої науки Львова 1930-х — початку 1940-х років^[3].

Народився в міщанській родині монтера телеграфних ліній Климентія Завалинського та домогосподарки Софії Кос у Львові. На той час родина проживала на площі Святого Антонія, 11. Євгена-Мар’яна Завалинського 20 серпня 1911 року охрестили в церкві Успіння Пресвятої Богородиці^[4]. Почав навчання 1921 року в державній гімназії Нового Сонча. З третього класу перевівся до Української державної гімназії Перемишля, а згодом — до Академічної гімназії у Львові^[5]. У школі Завалинський був політично активним. 1 листопада 1928 року став співорганізатором підняття українського прапора на Львівському університеті. Під час державних урочистостей на день народження Юзефа Пілсудського 19 березня 1929 року разом з товаришем Омеляном Антоновичем здійснив хуліганський акт, кинув скляну пляшечку з сірчаною сполукою в будівлю гімназії, за що був виключений із навчального закладу. За сприянням директора Миколи Сабата його поновили в академічній філії гімназії, і 5 червня 1929 року він склав атестат зрілості^[6] У юнацькі роки також належав до скаутської організації «Пласт» (гурток «Сизокрилі Вірли» 51-го куреня імені князя Святослава Хороброго)^[7].

Після складання атестату зрілості Євгена Завалинського 11 грудня 1929 року було зараховано до львівського Університету Яна Казимира на гуманістичний факультет зі спеціалізацією в сходознавстві^[8]. У першій третині XX століття Львів став важливим центром сходознавчих досліджень. Науковці, об'єднані в товаристві сходознавців, здійснювали самостійні наукові дослідження, розробляли оригінальні сходознавчі проблеми та займалися популяризацією здобутих результатів^[9]. Завалинський вивчав арабістику та тюркологію під керівництвом професора Зигмунда Смоґожевського^[pl], а після його смерті — під керівництвом Владислава Котвича. Свою спеціалізацію здобував на кафедрі історії та філології мусульманського Сходу^[10], згодом — на кафедрі Далекого Сходу^[11]. Серед його викладачів були також Казимир Айдукевич, Казимир Твардовський, Мстислав Вартенберг^[pl], Людвік Ерліх, Станіслав Закшевський, Константій Хилінський^[pl], Адам Шельонґовський, Ян Птасник, Єжи Курилович, Могаммед Садик-бей Агабек-заде, Ґорка і Казимир Зашкевський та інші^[12]. Під час навчання в університеті особливу увагу приділяв вивченню арабської та турецької мов, читанню та інтерпретації східних джерел. Завалинський став єдиним студентом, який склав іспит з усної та описової граматики перської мови на найвищу оцінку. Магістерську роботу присвятив темі «Облога Азова у 1695 р.», яку захистив на відмінно^[13]. За рішенням Ради факультету 28 червня 1933 року йому було надано звання магістра тюркології (диплом №872^[14]) Львівського університету^[15].

Євген Завалинський продовжив навчання в докторантурі Львівського університету під керівництвом Владислава Котвича. Його дисертація мала назву «Польща в турецьких хроніках XV і XVI ст.». За рекомендацією Котвича він отримав міністерську стипендію та паралельно займався журналістикою^[16]. Захист дисертації розпочався у травні 1935 року. Головним референтом виступив Владислав Котвич, а кореферентом — Стефан Стасяк^[pl], якого згодом замінили на Еміля Модельського. Додатковий предмет (арабську мову) оцінював Алекса Клявек^[pl][17]. Після серії іспитів і екзаменів Рада факультету затвердила його науковий ступінь 29 січня 1936 року, а Сенат університету схвалив це рішення 17 лютого. Промоція відбулася 15 червня 1936 року^[18].

Свою роботу Завалинський опублікував у Стрию, де постійно проживав, у серії Collectanea Orientalia за сприяння свого наукового керівника Котвича^[19]. Паралельно він писав сходознавчі статті для краківського видання Kurier Literacko-Naukowy^[pl][20]. Він пропонував свої статті також виданням Осипа Назарука, але отримав відмову щодо співпраці^[21]. У 1939 році його дисертація отримала позитивну оцінку від Бертольда Шпулера^[19]. Проте після захисту університетської роботи Завалинський через українську національність або відсутність вакансій не отримав ані викладацької, ані наукової посади в університеті^[22].

Продовжуючи наукові дослідження самостійно, Завалинський отримав стипендію Національного фонду культури імені Юзефа Пілсудського. Завдяки цій стипендії він мав змогу працювати над турецькими та татарськими джерелами в архівах Кракова та Варшави. Пошуки джерел для оглядової статті з турецьких і татарських матеріалів у Бібліотеці Чарторийських були успішними^[23]. Після апробації Тадеушем Ковальским^[pl], вона була завершена у лютому 1939 року та опублікована в Rocznik Orientalistyczny^[24]. Завдяки Ковальському Завалинський розширив коло наукових знайомств, зокрема, познайомився зі Станіславом Котом та Яном Домбровським^[24]. Згодом Завалинський подав заявку на стипендію-стажування в Угорщину та Туреччину для продовження джерелознавчих пошуків^[25]. У 1939 році його обрали дійсним членом Польського сходознавчого товариства, Завалинським став єдиним^[26] українцем у цій науковій організації^[27]. Завершити свої наукові плани йому завадила Друга світова війна, яку він зустрів у Варшаві^[28]. Завалинський повернувся до дому в Стрий^[28].

У жовтні 1939 року він став учителем Стрийської середньої школи №3, а з 23 листопада — завідувачем навчальної частини цього закладу^[28]. Після реорганізації Львівського університету сходознавча спеціалізація була скорочена до кафедри філологічного факультету, яку очолив Стефан Стасяк. 11 січня 1941 року Євгена Завалинського призначили доцентом цієї кафедри^[29]. На роботі у нього склалися непрості взаємини з колегами через велике педагогічне навантаження (33 години на тиждень). Часом він зривався на них і забороняв брати книжки із загальностудентської читальні. Дослідник запланував до друку в «Записках філологічного факультету Львівського державного університету» статтю під назвою «Що можуть дати українській історіографії турецькі джерела». Ймовірно, ця праця збереглася в архіві Омеляна Пріцака під назвою «Що дасть туркологія українській історії»^[30].

У березні 1941 року він успішно пройшов переатестацію викладача і провів зустріч у Львові з Агатангелом Кримським^[31], з яким підтримував листування про плани переїзду до Києва та написання докторської дисертації під його керівництвом^[32]. Незабаром Завалинський отримав пропозицію роботи у Львівському філіалі Інституту історії України АН УРСР. Історик Іван Крип’якевич надав йому схвальну характеристику як фахівцю-сходознавцю^[33], прагнучи, ймовірно, підсилити науковий супровід Омеляна Пріцака з боку досвідченого орієнталіста^[33]. Однак керівник Інституту історії Сергій Бєлоусов формально відхилив пропозицію Крип’якевича з причини необхідності налагодження наукової роботи дослідників із Києва^[34].

За німецької окупації Львова в 1941 році університет, де працював Євген Завалинський, був закритий. Він почав працювати в Управі міста Львова. З 1 грудня 1941 року Завалинський став директором початкової школи в селі Дубаневичі, але вже 28 лютого 1942 року його звільнили з посади позаштатного вчителя. Він перебував у закордонних відрядженнях у Німеччині, виконуючи завдання Івана Крип'якевича для Кабінету історії України Історичної секції НТШ^[35]. Упродовж війни листується з такими вченими, як Омелян Пріцак, Ґеорг Ґраф, Ріхард Гартман^[de], Іван Лисяк-Рудницький^[36].

Після повернення з Берліна 5 серпня 1942 року Завалинський одружився з Софією Мурською, донькою Володимира Мурського та Софії Вольської, яка навчалася в Парижі та у французькій школі в Туреччині. Її батько був представником Уряду Української республіки у Туреччині. Софія володіла французькою і турецькою мовами, публікувала популярні нариси про Туреччину. Під час перебування Завалинського в Німеччині дружина проживала в Дубаневичах. Навесні 1943 року сходознавець повернувся до Львова. 18 січня 1944 року в родині народився син Володимир^[36].

У червні 1944 року дружина Завалинського разом із сином та його матір'ю намагалися переїхати до Франції, в Париж^[37]. Завалинський на той час, ймовірно, перебував у таборі для переміщених осіб у Траунштайні, але зрештою знайшов свою родину в таборі в Мангаймі. Лише 16 червня 1946 року вони виїхали до Франції та оселилися в Сен-Дені^[37].

Спершу Завалинський працював на заводі штучних добрив, згодом — на електротехнічній фабриці з виготовлення помп. Паралельно він писав статті під псевдонімом «М. Зелинський» для журналу «Соборна Україна», що видавався під редакцією Ілька Борщака^[37]. У 1948 році Завалинський почав навчання в Національній школі живих східних мов у Парижі зі спеціалізацією в тюркології^[38]. 5 серпня 1948 року він підтвердив свій диплом тюрколога^[38]. Пошук наукових контактів у повоєнній Європі привів його до співпраці з Науковим товариством Шевченка у Мюнхені. 29 березня 1950 року його обрали звичайним членом товариства^[38]. Несприятливі дослідницькі та матеріальні умови змусили Завалинського та його родину подати документи до організації у справах біженців, і в грудні 1950 року вони вирушили до Австралії^[39][40].

Родина Завалинських прибула до Мельбурна 22 січня 1951 року. Їх тимчасово поселили у військовому таборі Бонегілла, де Євген Завалинський працював на збиранні винограду, а потім на різних робочих посадах в електрокомунікаціях^[41]. Згодом Завалинські ненадовго оселилися в таборі Беналла^[41]. Першу власну ділянку Завалинський придбав на західному передмісті Мельбурна, у Сент-Албансі, а в 1956 році переселився до східного передмістя в Рінгвуді. Паралельно він працював на прокладанні електромереж, виготовляв електричні ізолятори, ремонтував залізничні вагони та працював на головній пошті, сортувавши листи, де пропрацював до виходу на пенсію^[41].

У 1951 та 1955 роках він намагався вступити до Мельбурнського університету, але отримав відмову, оскільки тюркологія не була серед пріоритетних напрямків досліджень університету. У 1963 році він подав заявку на посаду лектора з арабістики, але знову отримав відмову. Австралійські вищі школи неприязно ставилися до приїжджих науковців, що обумовлювалося фінансовими обмеженнями. Перевага надавалася технічним і природничим наукам^[41]. Водночас він зачитував доповіді українській громаді на ювілейних заходах і конференціях^[42]. 21 січня 1975 року Євгена Завалинського обрали дійсним членом НТШ. Він був одним із чотирьох дійсних членів цієї організації в Австралії^[43]. У другій половині 1970-х — 1980-х років через проблеми зі здоров’ям він обмежив свою активну участь у житті української громади Австралії^[44].

Євген Завалинський помер у шпиталі 17 липня 1993 року після тривалої хвороби. Поховали його в українській частині цвинтаря Фавкнер у Мельбурні^[44].

У 1957 по 1965 роки Євген Завалинський керував Українською братською школою імені митрополита Андрея Шептицького в Мельбурні. Це була одна з найбільших українських громадських шкіл в Австралії^[45]. Він активно працював над розвитком греко-католицької громади Мельбурна, редагував часопис «Церква і життя» та підтримував солідарність з ув'язненими діячами української церкви в СРСР. Організовував крайовий осередок Українського християнського руху в Австралії^[46]. 3 жовтня 1965 року в рамках маніфестації української громади Мельбурна на захист українців та їхньої культури провів виступ із доповіддю на тему «Переслідування українських церков в Україні»^[47].

Продовжував також дописувати до часопису «Вільна думка». Був членом дирекції кооперативного руху «Дністер» у 1966—1967 роках та торгової кооперативи «Поступ» у 1968—1969 роках. Один із восьми звичайних членів НТШ в Австралії. 19 грудня 1964 року Завалинський увійшов до складу керівництва організації. У 1968 році став заступником осередку у Вікторії та допомагав створювати осередок в Аделаїді. Автор статей і один із редакторів книги «Українці Австралії» (1966)^[48].

Євген Завалинський, як дослідник тюркології, був єдиним представником львівської сходознавчої школи в Австралії. Дослідник добре володів українською, польською, російською, турецькою, німецькою, арабською, французькою, слабше — англійською та перською мовами^[49]. Він фахово вивчав польсько-турецькі та українсько-турецькі взаємини, опанував джерелознавчу методику роботи з джерелами та спеціалізувався в орієнталістиці^[44]. Завалинський був учнем арабіста Зигмунда Смоґожевського та тюрколога Владислава Котвича. Він отримав високу оцінку від Агатангела Кримського та Омеляна Пріцака; зокрема, Пріцак вважав Завалинського своїм наставником, який допоміг йому навчатися в Берлінському університеті під час війни^[50][51].

У своїй науковій діяльності Завалинський намагався відшукати приватні архіви Львова, Кракова, Варшави та Берліна й описати знайдені матеріали^[52]. Він також займався науково-популярними виданнями, щоб підвищити інтерес суспільства до тюркології в Польщі^[52]. Завалинський одним із перших порушив питання українсько-турецьких та українсько-татарських взаємин пізнього середньовіччя й раннього модерного часу, залучаючи ханські матеріали та раніше не використані турецькі хроніки^[53]. У своїх роботах він подавав нові для публікацій відомості про Україну та Польщу XV-XVIII століть османського походження, описував і характеризував тюркомовні писемні пам'ятки в рукописних збірках^[54].

Через життєві обставини Завалинський не зміг повною мірою реалізувати свій потенціал як фахівець^[44].

Автор понад 12 студій з тюркології та орієнталістики. Окремо писав на загальнопопулярні тематики української історії, біографістики, церковного минулого та питань історії діаспори. Серед робіт відокремлюють наступні^[55]:

• Polska w kronikach tureckich XV i XVI w. Zakład Nauk Orientalistycznych Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie. Stryj. 1938
• Zbiory tureckich dokumentów w bibliotece Czartoryskich w Krakowie Rocznik Orientalistyczny, T. 14, (1938), wyd. 1939
• Teorja języka słonecznego. Czy język polski pochodzi od tureckiego? 1937
• Literatura bez alfabetu, 1937
• Lwowianin — pierwszym tłumaczem Pisma Świętego na język turecki, 1938
• Nowa prawda o Warneńczyku Złodzieje w muzeum, 1938
• Polacy krzewicielami malarstwa w Turcji, 1938
• Польща заборолом культури, 2013
• Rola Osmanów w dziejach kultury, 2022
• Що дасть туркологія українській історії? 1940 (2022)
• Турецькі джерела до історії України, 1947

Першоджерела

• Архів ЛНУ. – Ф. Р-119. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 2, 4, 10.

Енциклопедії

• Завалинський Євген // Енциклопедія Української Діяспори : [у 7 т.] / гол. ред. Василь Маркусь ; Наукове Товариство ім. Шевченка, Національна академія наук України. — К. : ІНТЕЛ, 1995—.
• Козловський С. Завалінський Євген Климович // Encyclopedia. Львівський Національний університет імені Івана Франка У 2 т / І. Вакарчук, Р. Шуст та ін. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2011. — Т. 1: А‒К. — С. 507. — ISBN 978-966-613-891-3.

Монографії

• Завалинський Є. Тюркологічні студії. Листування. Матеріали / Упоряд. А. Фелонюк. — Львів : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; НТШ. Історична комісія, 2022. — 384 с. — 300 прим. — ISBN 978-966-02-9939-9.
• Радіон С. Нарис історії Наукового Товариства ім. Шевченка в Австралії (1950—1975). — Мельборн : Головна Управа Наукового Товариства ім. Шевченка в Австралії, 1976. — Т. 46. — 231 с. — (Бібліотека Українознавства)

Статті

• Козицький А. Львівські сходознавці першої третини ХХ століття / Під ред. О. Вінниченка // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 45. — Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2010. — № 45. — С. 389—410.
• Кочубей Ю. М. Українське сходознавство за межами країни (XX–поч. XXI ст.) // Східний світ. — Київ : Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 2018. — № 1 (98). — С. 57-61. — DOI:doi.org/10.15407/orientw2018.01.057.
• Полотнюк Я. Сходознавство у Львівському університеті // Східний світ. — Київ : Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 1993. — № 2. — С. 124–132.
• Сидорчук Т''. Вишкіл Омеляна Пріцака у європейських наукових школах як чинник формування універсального вченого: основні етапи (1928-1948) // Омелян Пріцак: життєпис, спадщина, наукові інтереси: до 100-річчя від дня народження. — Київ, 2021. — С. 54-83.
• Тарнавський Р. Б. Завершальний етап науково-організаційної діяльності індолога Стефана Стасяка на кафедрі орієнталістики Львівського університету // Східний світ. — Київ : Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 2022. — № 4 (117). — С. 130-162. — DOI:10.15407/orientw2022.04.130.
• Тарнавський Р. Б. Особливості підготовки магістрів-сходознавців в Університеті Яна Казимира у Львові // Східний світ. — Київ : Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 2022. — № 1 (114). — С. 83-113. — DOI:10.15407/orientw2022.01.08.
• Фелонюк А. Сходознавчі зацікавлення Омеляна Пріцака у львівський період життя (1936–1943 рр.) // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк, 2015. — № 7. — С. 115-121.
• Фелонюк А. Євген Завалинський – призабутий тюрколог (З історії українського сходознавчого осередку Львова 1930-х – початку 1940-х років) // Український археографічний щорічник. — Київ : Археографічна комісія, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2010. — № 15. — С. 298-323.
• Фелонюк А. Неопублікований нарис Євгена Завалинського про польсько-турецькі відносини у XV–XVII століттях // Український археографічний щорічник. — Київ : Археографічна комісія, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2013. — № 18. — С. 119-122.

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.