| Тишко Каленикович | |
|---|---|
.jpg) Уявний портрет, створений після 1793; походить із логойської сімейної колекції. Наразі зберігається в Національному музеї Варшави. Розмір: 90 x 72,5 см. | |
| Народився | сер. XV ст. |
| Помер | після 1487 |
| Підданство | Литовсько-Руська держава |
| Національність | русин |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Калениковичі |
| Батько | Каленик Каленикович |
| Діти | 5 синів |
 | |
Тишко (Тит) Каленикович (пом. межи 1497 й 1499) — руський боярин другої половини XV століття. Родоначальник Тишкевичів, онук Каленика Мишковича по лінії сина-тезки, згадуваного джерелами в 1457/58–88 роках.
Мав братів Окушка (зг. у 1480–1500 рр. як житомирський боярин, звягельський намісник, а відтак при королівському дворі), Гетовта, Дебря[a] й, либонь, Івана[b]. Сестра — їй приписують ім'я Євфимія — вийшла заміж за Романа Івашковича[6][7][4].
В кінці 1486 року одержав у винагороду 5 коп грошей з київської митні за службу при дворі великого князя. Либонь, саме він названий у листі Казимира Ягеллончика воєводі Юрію Пацевичу від 22 травня 1487, яким господар підтвердив «Тишку якомусь» право на держання землі в київському повіті на умовах служби (раніше ця земля належала такому собі Карпу Лупандичу, доки той не «побіг до Волох»)[4][8].
Шимон Окольський та інші укладачі польських гербівників приписали нобілю низку фіктивних титулів, таких як гетьман і воєвода землі київської й староста переяславський[9].
Родина
Т. Каленикович мав п'ятьох дітей, які за зменшувальною формою імені батька стали кликатись Тишковичами, а пізніше Тишкевичами:
- Борис (пом. після 1499), був жонатий із Милохною, сестрою військового ватажка Остафія Дашковича, дітей не лишив[10]; отчинне село Тулюбле й «іменья» Ірову на р. Уборті в Олевській волості продав кн. Богдану Глинському.
- Лев (Дмитро), дворянин господарський, одруживсь з Феклою N;
- Гаврило (пом. після 1557), дворянин господарський, пошлюблений з Анастасією Іванівною Сапегою, яка народила йому 4 синів[6];
- Михайло, дворянин господарський, побравсь з Софією Яциничівною;
- Василь, черкаський і канівський намісник, маршалок господарський, мінський і пінський староста, підляський і смоленський воєвода, одружений з Олександрою Семенівною Чорторийською;
Вочевидь, у Тишка були дві дружини. Одна із них — Ганна[11], матір Бориса і Льва, як зазначає литовський історик Еймантас Гудас[6][4].
Завваги
- ↑ Його ім'я вперше подибується у грамоті вел. кн. Олександра від 19 березня 1497, якою той пожалував Дебрю та ще трьом київським боярам ряд сіл в Київському та Путивльському повітах. Дідичним же володінням Калениковича слугувало с. Слободище. Він був одружений з Анастасією, матір котрої, на думку історика Генрика Люлевича, походила з роду кн. Яголдаєвичів і в шлюбі могла мати прізвище Єльцівна. Після захоплення Путивля московитянами в 1500 р. дружина з якихось причин залишилась на Сіверщині[1]. Переписка Василія III та Сигізмунда I (1511) свідчить, що Дебр добивався її повернення[2]. В пізнішій родовій традиції боярин фігурує під ім'м Боніфацій[3]. По собі він зоставив дочку Федю, яка разом з матір'ю, майбутньою ігуменею, переїхала в Полоцьк й вийшла заміж за Тишка Івановича Биковського[4].
- ↑ Був одружений з Настасією Зенківною, якій записав Чортолісці й Сільце в Житомирському повіті на р. Тетереві. По його кончині вона продала їх за 100 коп широких грошей Костянтину Острозькому (21 липня 1513)[5], пізніш їх викупив брат Василь.
Примітки
- ↑ Русина О. В. Студії з історії Києва та київської землі. — Київ : Нац. акад. наук України, Ін-т історії України, 2005. — С. 101-102, 106. — ISBN 966-02-2434-6.
- ↑ Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве Министерства юстиции. Книга 21. Описание документов архива. II. Книги Литовской метрики / упор. Шамбинаго С.К., Бережков Н.Г. — Москва, 1916. — С. 100-102.
- ↑ Urwanowicz, Jerzy; Dubas-Urwanowicz, Ewa; Guzowski, Piotr (2003). Władza i prestiż: magnateria Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku. Wydawn. Uniwersytetu w Białymstoku. с. 316. ISBN 9788389031761.
- ↑ а б в г Статкевіч-Чабаганаў А. Геталты і Тышкевічы з роду Каленікавічаў герба «Ляліва» // Роднае слова. — 2011. — № 7. — С. 81-82. Архівовано з джерела 22 січня 2022. Процитовано 2022-04-16.
- ↑ Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. — T. III: 1432–1534 / Wydane przez Bronisława Gorczaka. — Lwów, 1890. — С. 102.
- ↑ а б в Gudas, Eimantas (2015). Tiškevičių giminės karjera ir genealogija XVI a. Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje (PDF). Chronicon Palatii Magnorum Ducum Lithuaniae. 3: 33, 42.
- ↑ Полехов С. В. Новые документы о Киевской земле XV века // Сфрагістичний щорічник. — Київ, 2012. — Вип. 2. — С. 267-268, 276, 281.
- ↑ Lietuvos Metrika, knyga nr. 4 (1479–1491): Užrašymų knyga 4. — Vilnius : Lietuvos istorijos institutas, 2004. — С. 134-135.
- ↑ Тишкевич М. Василь Тишкевич, воєвода підляшський, маршалок господарський і гетьман дворний В. Кн. Литовсько-Руського (1523–1571). Історично-генеалогічна розвідка // Зап. Наук. тов. ім. Шевч. — 1920. — Т. CXXIV. — С. 3. Архівовано з джерела 24 січня 2022. Процитовано 2023-06-12. [Архівовано 2022-01-24 у Wayback Machine.]
- ↑ Ластовський В. Родина Остафія Дашковича // Часопис української історії. — № 45. — С. 23.
- ↑ Акты Виленской комиссии для разбора древних актов. Т. 33. № 17. С. 25.
Джерела
- Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Н. Яковенко. — Київ : Критика, 2008. — С. 181-187.