| Каленик Мишкович | |
|---|---|
.jpg) Уявний портрет, створений після 1793; походить із логойської сімейної колекції. Наразі зберігається в Національному музеї Варшави. Розмір: 91 x 72.5 см. | |
| Народився | 14 століття  |
| Помер | не пізніше 20 серпня 1450 |
| Підданство | Литовсько-Руська держава |
| Посада | намісник |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Мишковичі |
| Брати, сестри | Андрій, Павло, Єсько |
| Діти | Іван, Каленик (за Яковенко) |
Каленик Мишкович — руський боярин (пан) першої половини XV століття і пращур Тишкевичів. Належав до ближнього оточення литовського й руського великого князя Свидригайла Ольгердовича.
Життєпис
Він походив, либо́нь, з Чернігово-Сіверщини, де його предки осіли найпізніше у кінці XIV сторіччя, тоді як нащадки вже цілком лічились київськими зем'янами. Судячи по патронімові, Каленик був сином незвісного ближче боярина Михайла (Мишка чи пак Миська), котрий значиться другим в записі про «род пана Калениковича и пани єго» із синодика Києво-Печерського монастиря (складеного межи 1483 й 1526). На думку дослідниці Наталії Яковенко, згаданий у нім Климентій є хрещеним ім'ям Каленика, а названа слідом Огрефіна — дружиною; на противагу їй польський історик Анджей Земба вказує на розрізнення руським ономастиконом обидвох ймень[1][2][3][4][5].
Укладачі гербівників, передовсім Шимон Окольський, який у своїй роботі покликався на документи з «архіву Тишкевичів», зазначають, що Каленик служив господарю «за голову до ради й десницею к війні», 1434 року обняв уря́д намісника путивльського і звенигородського (Praefectus Putiulensis atque Zninogrodensis), а зарівно «маршалка великого князя», хоча остання звістка видається геть легендарною[6][7][8].
Подля дарчої грамоти Свидригайла від 17 жовтня 1437, виданої у Києві, за «верную а нигды не опущеную» службу боярин одержав чималий комплекс земель (невповні локалізованих, щоправда, зокрема через текстові розбіжності двох його публікацій): в Житомирському повіті село Бурківці, слободища близь Звягеля, а саме Межиєвичі (Михеєвичі), Ходорковичі й Тейковичі, а в Овруцькім — с. Остаф'єво на річці Норинь, Валковичі, Демидковичі та Дмитрієвича діти на Хвосниці, під Полонним — Вищикусовичі й Плище на усті Кам'янки зі Случчю. Опріч того, 1438 року (за твердженням історика Павла Клепацького) були пожалувані обширні землі над Гнилоп'яттю й Гуйвою, так звана Слободищенська волость (Слободище, Бердичів, Рудники, Чортолісці, Сільце, Бернавка), утім відповідний привілей не вцілів[9][10][11].
Оскільки нащадки Каленика Мишковича користалися гербом «Леліва», іще Владислав Семкович висловив здогад, що його він міг запозичити в 1432–40 роках од Івана Монивидовича, чий отець прийняв цей герб за Городельською унією[12]. Своє чергою, Олег Однороженко схиляється до думки, що боярин послуговувався самобутнім знаком, який склався на місцевім ґрунті й був позбавлений помітних зовнішніх впливів[13]. Спроби зв'язати його прийняття із Трокським привілеєм Жиґимонда Кейстутовича 1434 р. не виглядають переконливими[14].
Достоту невідомо, чи зберіг Каленик свої уряди в 1440-ві, чи був усунений од намісництва кн. Олельком Володимировичем[15].
Родина
Мав братів Андрія[a], Павла і Єська[b]. По собі лишив:
- Івана (?), жонатого із кн. Агафією Іванівною Глинською, яка згодом постриглась у черниці під іменем Гафтелини й 1500 р. відписала с. Гатне київському Пустинно-Микільському монастирю[18][19].
- Каленика, згадуваного джерелами в годах 1457/58–88, зосібна як суддя «по приказанью господаря нашаго, князя Семена Олександровича, отчича киевского»[20][21]. Від його сина Тишка й походить шляхетський рід Тишкевичів.
Володимир Собчук доводить, що Сенько[c], Дашко і Федько Калениковичі, що їх історики раніше вважали синами Мишковича, насправді належать до однойменного роду вірменського походження із Львівської землі[22].
За деякими даними, помер до 20 серпня 1450[3].
Вшанування пам'яті
З 2016 року ім'ям нобіля зветься один із провулків Звенигородки, перед тим — пров. Сидора Ковпака[24].
Див. також
Завваги
- ↑ Андрій Мишкович (лат. Andream Miskowicz, ст.-укр. пан Андрей Мишкович) — коморник Свидригайла (1433), посол до Ягайли (1433)[16]. Востаннє зринає як свідок Свидригайлового надання с. Храпино в Туровському повіті конюшому короля панові Гриньку (24 вересня 1451)[9].
- ↑ Єсько Мишкович (лат. Iosskoni Mikowicz, Yoskoni, Yesko camerarius vestre fraternitatis) — коморник Свидригайла (1435), посол до Сигізмунда Люксембурзького літом 1435 й до тевтонського великого магістра, — ймовірно, наприкінці 1436. В другій половині 1440-их рр. дістав від Казимира Ягеллончика с. Красний Двір в Мстиславському князівстві, конфіскований у Юрія Лугвеновича[17].
- ↑ Обіймав при Свидригайлі уряди підскарбія та підканцлера (зг. 1446–52). Останній раз подибується як свідок угоди холмського каштеляна Ванька Джусича Кирдієвича 1470 року зі своїм племінником Олехном Юрійовичем[22][23].
Примітки
- ↑ Русина О. Василь Никольський — невідомий книжник XVI століття і його творчість / Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том CCXL. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. — Львів, 2000. — С. 49.
- ↑ Яковенко, 2008, с. 181, 184.
- ↑ а б Полехов, 2015, с. 608.
- ↑ Голубев С. Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия) / С. Т. Голубев // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — Кн. 6. — Киев, 1892. — С. 42.
- ↑ Земба А. Об армянских корнях рода Тышкевичей // Гістарычна-археалагічны зборнік. — 2020. — Вип. 35. — С. 41.
- ↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — T. 1: [Aa — Dereneczna] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. — Warszawa, 1880. — S. 134
- ↑ Тишкевич М. Василь Тишкевич, воєвода підляшський, маршалок господарський і гетьман дворний В. Кн. Литовсько-Руського (1523–1571). Історично-генеалогічна розвідка // Зап. Наук. тов. ім. Шевч. — 1920. — Т. CXXIV. — С. 2-3. Архівовано з джерела 24 січня 2022. Процитовано 15 серпня 2020.
- ↑ Полехов, 2015, с. 608-609.
- ↑ а б Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. — T. I: 1366—1506 / pod kierownictwem Z. L. Radzimińskiego. — Lwów, 1887. — С. 33-34, 44-45.
- ↑ Клепатскій П.Г. Очерки по исторіи Кіевской земли. Томъ I. Литовскій періодъ. — Одесса : тип. «Техникъ», 1912. — С. 251, 262.
- ↑ Яковенко, 2008, с. 184.
- ↑ Пятраўскас Р. Літоўская знаць у канцы XIV—XV ст.: Склад — структура — улада / Рымвідас Пятраўскас; пераклад з літоўскай мовы Алесь Мікус. — 2-е выд. — Смаленск : Інбелкульт, 2014. — С. 150.
- ↑ Однороженко О. Геральдика членів господарської ради великого князя Свидригайла Ольгердовича // Студії і матеріали з історії Волині. — 2012. — С. 182-184. Архівовано з джерела 12 жовтня 2020. Процитовано 4 жовтня 2020.
- ↑ Полехов С.В. Городельская уния: взгляд через шесть столетий. 1413 m. Horodlės aktai (dokumentai ir tyrinėjimai). Akty horodelskie z 1413 roku (dokumenty i studia) / Sud. J. Kiaupienė, L. Korczak. Vilnius; Kraków, 2013. 544 с. // Исторический вестник. — 2014. — № 7 (154). — С. 248-249.
- ↑ Кулаковський П. Звинигородський повіт у литовську добу // Ukraina Lithuanica. — 2015. — Т. 3. — С. 217-218.
- ↑ Полехов, 2015, с. 591.
- ↑ Полехов, 2015, с. 603.
- ↑ Яковенко, 2008, с. 181.
- ↑ Тишкевич М. Василь Тишкевич, воєвода підляшський, маршалок господарський і гетьман дворний В. Кн. Литовсько-Руського (1523–1571). Історично-генеалогічна розвідка // Зап. Наук. тов. ім. Шевч. — 1920. — Т. CXXIV. — С. 2-3. Архівовано з джерела 24 січня 2022. Процитовано 15 серпня 2020.
- ↑ Полехов С. В. Новые документы о Киевской земле XV века // Сфрагістичний щорічник. — Київ, 2012. — Вип. 2. — С. 267-268, 276. Архівовано з джерела 19 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
- ↑ Яковенко, 2008, с. 181, 186.
- ↑ а б Собчук В.Д. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XVI — першої половини XVII століття. — Кременець : Кременец.-Почаїв. держ. іст.-архітектур. заповідник, 2014. — С. 329-331.
- ↑ Яковенко, 2008, с. 142.
- ↑ Про перейменування об’єктів топоніміки | Офіційний сайт міста Звенигородка (укр.). Архів оригіналу за 16 серпня 2019. Процитовано 19 грудня 2020.
Джерела
- Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Н. Яковенко. — Київ : Критика, 2008. — 469 с.
- Полехов С.В. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV века / отв. ред. Б. Н. Флоря. — Москва : «Индрик», 2015. — 712 с. — ISBN 978-5-91674-366-1.