| Поджіо Олександр Вікторович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 15 (26) квітня 1798 або 14 квітня 1798[1] Миколаїв, Новоросійська губернія, Російська імперія |
| Помер | 6 (18) червня 1873[1] (75 років) Вороньки, Стародубський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія |
| Країна |  Російська імперія |
| Діяльність | письменник, військовослужбовець |
| Брати, сестри | Поджіо Йосип Вікторович |
Олекса́ндр Ві́кторович По́джіо (15 (27) квітня 1798, Миколаїв — 6 (18) червня 1873, Вороньки, Стародубський повіт, Чернігівська губернія) — декабрист, один із найактивніших членів Південного товариства, молодший брат Йосипа Поджіо.
Біографія
Олександр Вікторович Поджіо за походженням італієць, католик. Народився в Миколаєві, виріс і навчався в Одесі, яку вважав своєю батьківщиною. До 13 років навчався в Одеському училищі, потім до вступу на службу перебував удома.
Батько — Вітторіо Амадео Поджіо (вступив на російську службу в 1783 році). За сім років на російській службі батько Поджіо дійшов до обер-офіцера, що надавало право на отримання спадкового дворянства. В 1809 році В. А. Поджіо придбав маєток (Янівка Чигиринського повіту Київської губернії) з 429 душами кріпаків і став поміщиком.
Мати — Магдалена Кватроккі.
1 березня 1814 року Олександр Поджіо приїхав до Петербурга, вступив на службу підпрапорщиком. Цього ж року зарахований до лейб-гвардії Преображенського полку. У Петербурзі відвідує лекції з природного права професора О. П. Куніцина. Виявляє неабиякий інтерес до філософії та політичних наук.
1815 — портупей-поручник. 1816 — прапорщик. 1818 — підпоручик. 1820 — поручник. 1823 — штабс-капітан, переведений до Дніпровького піхотного полку майором. 1825 — звільнений у відставку в чині підполковника.
Член Південного товариства з 1823 року (принятий В. Л. Давидовим у січні в Києві), але його зближення з таємними організаціями розпочалося в 1820 році, в 1821 він був умовно прийнятий до Союзу благоденства М. С. Луніним, 1822 виконував доручення керівників Північного товариства. До таємного товариства Поджіо вступив з ідейних переконань. Він критикував політику Олександра I в Європі, конвенцію Священного союзу 1820 року про право військової інтервенції проти країн, яким загрожувала революція, критикував нещиру політику Олександра I щодо грецького визвольного руху, а також внутрішню реакцію (введення військових поселень, придушення Чугуївського повстання). З 1823 року — прихильник республіки. В 1823 році стає активним членом Північного товариства. Виконував роль посередника між товариствами. Сприяв створенню осередка Південного товариства у Петербурзі (весна 1824), до складу якого увійшли Матвій Муравйов-Апостол, Іван Анненков, Федір Вадковський, Петро Свистунов. Був прихильником зняття Микити Муравйова з поста керівника Північного товариства. У вересні 1824 року сталася зустріч Поджіо з Павлом Пестелем, яка справила великий вплив на погляди і поведінку Поджіо. Будучи членом Кам'янської управи, він цілком поділяв усі програмні і тактичні положення Південного товариства. Після арешту Павла Пестеля та Олексія Юшневського (13 грудня 1825 за старим стилем) Поджіо запропонував план визволення заарештованих і повстання на Півдні 19-ї піхотної дивізії (де служив Сергій Волконський) і Чернігівського полку, себе запропонував на роль царевбивці. Його план був схвалений Кам'янською управою, але 26 грудня Поджіо дізнається про відмову Волконського брати участь у повстанні.
Заарештований 3 січня 1826 року. Засуджений Верховним кримінальним судом за першим розрядом до смертної кари відсіченням голови. При конфірмації вироку Миколою I смертну кару було замінено довічною каторгою. 8 жовтня 1827 року відправлений до Сибіру. Покарання відбував у Читинському острозі і Петровському заводі (з 1830 року). У 1832 році — строк скорочено до 15 років, у 1835 — до 13. З 1839 року перебуває на поселенні в Усть-Куда Іркутської губернії.
В 1850 році одружився з Ларисою Андріївною Смирновою, класною дамою Іркутського дівочого інституту. У 1854 року народилася донька Варвара. Щоб якось прожити, Поджіо давав уроки, займався городництвом, невдало пошуками золота.
За амністією 26 серпня 1856 року поновлений у правах, виїхав з Іркутська в 1859 році до Псковської губернії, де оселився у свого племінника. З 1861 року управляв маєтком онука Волконських — М. С. Волконського. 30 травня 1862 року виїхав у село Вороньки (маєток С. Г. Волконського) Чернігівської губернії. З кінця 1864 року жив у Швейцарії, Флоренції. У Швейцарії зустрічався з Олександром Герценом. 1870 — родина Поджіо переїжджає до Італії. В грудні 1872 року Поджіо тяжко захворів, навесні 1873 року — на його прохання перевезений до Вороньків, де він і помер. Похований у Вороньках поряд із С. Г. Волконським, як і бажав.
Мемуарист
Мемуарист. Зберігся автограф його «Записок декабриста». У них він називає кріпосне право лиходійським рабством, із захопленням пише про Пугачова, підкреслюючи, що той боровся проти кріпацтва, відстоював свободу, називає його великою історичною особистістю.
Див. також
Література
- Глизь І. І. Поджіо Олександр Вікторович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 294—295. — ISBN 978-966-00-1142-7.
- Соколов Инн. Поджио Александр Викторович // Русский биографический словарь. — Т. 14: Плавильщиков — Примо. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 191—192.
- Виктор Жадько. Восставшие против императора: Роман-хроника. — К.,2006. — 436с.,ил.
- Декабристы: Биографический справочник / Под ред. академика М. В. Нечкиной. — Москва: Наука, 1988.
- Поджио А. В. Записки. Письма. — Иркутск: Восточно-Сибирское книжное издательство, 1989.
Посилання
- ↑ а б в Историческая энциклопедия Сибири / под ред. В. А. Ламин — Новосибирск: 2009. — ISBN 5-8402-0230-4