Микола Максиміліанович Романовський
рос. Николай Максимилианович Романовский
Народився	27 липня (4 серпня) 1843(1843-08-04) Сергієвка
Помер	6 січня 1891(1891-01-06) (47 років) Париж
Поховання	Сергієва приморська пустиньd
Громадянство	Російська імперія
Діяльність	мінералог, військовослужбовець, офіцер, геолог
Галузь	військова служба[1], геологія[1] і мінералогія[1]
Знання мов	російська[1]
Членство	Баварська академія наук
Суспільний стан	шляхтич[d][1]
Титул	князь
Військове звання	Генерал від кавалерії
Рід	House of Beauharnaisd
Батько	Максиміліан Лейхтенберзький
Мати	Марія Миколаївна
Брати, сестри	Aleksandra von Leuchtenbergd, Марія Максиміліанівна Лейхтенберзька, Євгенія Максиміліанівна Лейхтенберзька, Eugen Maximilianovich, Duke of Leuchtenbergd, Сергій Максиміліанович, George Maximilianovich, 6th Duke of Leuchtenbergd і Yelena Stroganovad
У шлюбі з	Nadezhda Annenkovad
Діти	Nicolas Nicolaïevitch de Leuchtenbergd і Georgy Nikolayevich of Leuchtenbergd
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Світлійший князь Мико́ла Максиміліа́нович Рома́новський, 4-й герцог Лейхтенберзький, князь Ейхштедський, 4-й принц де Богарне (рос. Николай Максимилианович Романовский; нар. 27 липня (4 серпня) 1843(18430804) — пом. 6 січня 1891) — член Російського імператорського дому (з титулом «Імператорська високість»), генерал від кавалерії.

Президент Російського мінералогічного (1865) і почесний президент Імператорського технічного товариств. Почесний член Петербурзької академії наук, Московського (з 1867 р.) і Київського університетів.

Народився 27 липня (4 серпня) 1843(18430804) року в садибі Сергієвка Петергофського повіту Санкт-Петербурзької губернії. Третя дитина і старший син в родині великої княгині Марії Миколаївни та герцога Максиміліана Лейхтенберзького. Онук російського імператора Миколи І і правнук імператриці Франції Жозефіни Богарне.

Отримав домашнє виховання під керівництвом Ф. Д. Алопеуса і Ф. К. Дітеріхса.

Числився у списках 8-го драгунського Астраханського полку, лейб-гвардії Преображенського полку, лейб-гвардії Кінно-гренадерського полку, лейб-гвардії 4-го стрілецького Імператорської Родини батальйону. Обіймав посади: член ради та Навчального комітету Корпусу гірничих інженерів, член вченої ради Міністерства державних маєтностей, командир гвардійської кавалерійської бригади, шеф 27-го Київського драгунського полку (з 1852 року).

Від 1871 року постійно мешкав за кордоном.

З початком російсько-турецької війни 1877–1878 років повернувся в Росію і був призначений командиром гусарської бригади в загоні генерал-ад'ютанта Й. В. Гурко, який здійснив перехід через Балкани. З червня-липня 1877 року — командував кавалерією передового Західного загону Дунайської армії. Відзначився при взятті Казанлика і в битві під Ескі-Загрою.

Помер 6 січня 1891 року в Парижі (Франція). Похований у Голіцинській церкві в ім'я архангела Михайла Троїце-Сергієвої Приморської пустині (нині в межах Санкт-Петербурга).

Цікавився мінералогією, зібрав чудову колекцію мінералів. Був автором кількох статей у «Записках Мінералогічного товариства» (т. I–IV, VI, VII, XVII). Проводив ґрунтовні хіміко-кристалографічні дослідження лейхтенбергіта, кочубеїта, брукіта. Надрукував нарис «Про падаючі зірки» (1873), складений за лекціями Джованні Скіапареллі, і «Нарис мого дитинства і юнацтва» («Русская старина», 1890. № 5).

З 1865 р. був президентом Мінералогічного товариства. За ініціативою Романовського і на отримані ним кошти, це товариство з метою складання детальної геологічної карти Росії здійснило низку геологічних експедицій, результати яких друкувалися в журналі «Матеріали для геології Росії» (з 1869).

У 1866–1867 роках разом з М. І. Кокшаровим і М. М. Зініним здійснив подорож центральними губерніями Росії й на Урал. Звіт по експедиціям багато в чому сприяв низці перетворень (зменшення гірської податі і продаж деяких казенних заводів у приватні руки).

Під головуванням Романовського була утворена Комісія для розгляду питання про знищення відкупу нафти на Кавказі. Вироблені нею правила про нафтове виробництво були затверджені в 1872 р.

• офіцер (23.06.1850);
• полковник (23.06.1863);
• генерал-майор Свити (30.08.1865);
• генерал-лейтенант (01.01.1878);
• генерал-ад'ютант (07.05.1890);
• генерал від кавалерії (07.05.1890).

• Російські:
  • Орден Андрія Первозванного (1843);
  • Орден Святого Олександра Невського (1843);
  • Орден Білого Орла (1843);
  • Орден Святої Анни 1-го ступеня (1843);
  • Орден Святого Станіслава 1-го ступеня (11.06.1865);
  • Орден святого Георгія 4-го ступеня (28.06.1877);
  • Золота зброя «За хоробрість» (08.08.1877).
• Іноземні:
  • Орден Віри (Баден);
  • Орден Людовіка (Гессен-Дармштадт);
  • Орден Святого Губерта (Баварія);
  • Орден Почесного легіону (Франція);
  • Орден Корони (Вюртемберг);
  • Орден Святих Маврикія та Лазаря (Італія);
  • Орден Вежі й Меча (Португалія);
  • Орден Святого Олександра 1-го ступеня (Болгарія).

З 1868 року перебував у морганатичному шлюбі з Надією Сергіївною Акінфовою, уродженою Анненковою. Подружжя вінчалося 9 січня 1878 року в Женеві. Лише 30 січня 1879 року шлюб був визнаний імператором Олександром ІІ. Надія Сергіївна отримала титул графині Богарне.

Подружжя мало двох синів: Микола і Георгій графи Богарне, потім — найсвітліші герцоги Лейхтенберзькі.

1. Энциклопедический словарь//Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. СПб., 1890–1904. Кн. 1—22.
2. Русский биографический словарь. СПб., 1896–1913. Т. 1—25.
3. Общий Гербовник дворянских родов Всероссийской Империи, начатый в 1797-м году. СПб., 1798–1917. Ч. I–XX.

• [[https://web.archive.org/web/20111210081014/http://regiment.ru/bio/L/10.htm Архівовано 10 грудня 2011 у Wayback Machine.] Русская императорская армия: герцог Лейхтенбергский князь Романовский Николай Максимилианович] (рос.)
• Летопись Московского университета (рос.)

1. ↑ ^{а б в г д} Чеська національна авторитетна база даних
   d:Track:Q13550863