Гідрографія Африки описує всю сукупність внутрішніх вод континенту в рідкому, водотоків (річок, струмків, каналів) і водойм (озер, водосховищ, ставів, боліт і прибережних маршів), та твердому стані (льодовики і вічні сніги), як на земній поверхні, так і під нею (підземні води), також прилеглих вод Світового океану (моря, затоки, бухти тощо), що омивають її територію.

Загальний об'єм річкового стоку дорівнює 4225 км³/рік. Серед усіх материків Африка найменше (після Антарктиди і Австралії) забезпечена ресурсами річкових вод на одиницю площі. Шар поверхневого стоку на континенті — 139 мм, це менше за загальносвітовий рівень (294 мм), та у п'ять разів менше південноамериканського (900 мм)^[1].

Континент омивається водами Атлантичного (на півночі й заході) та Індійського океанів (на сході й півдні)^[4][5].

Береги Африки слабо розчленовані, переважно високі, важкодоступні, довжина берегової лінії дорівнює 26 тис. км^[4]. Затоки мало врізані і широко відкриті до океану, зручних бухт мало. На заході лише одна величезна Гвінейська затока, що глибоко врізається в суходіл. У її складі дві менші затоки — Бенін (на заході) і Біафра (на сході)^[6]. На півночі Африка омивається Середземним морем, окремі його частини називают морем Альборан, Тірренським, Лівійським, Критським, Левантійським, затокою Сідра. На сході континент омивають води Червоного моря і Аденської затоки^[6].

Гідрографічна мережа континенту поділяється між басейнами Атлантичного (ріки Ніл, Сенегал, Вольта, Нігер, Конго, Оранжева) та Індійського океанів (ріки Вебі-Шебелле, Руфіджі, Замбезі, Лімпопо)^[4][7]. Головний вододіл проходить ближче до узбережжя Індійського океану, так як Висока Африка має більш пологий схил на захід. На басейн Атлантичного океану припадає близько 14,9 млн км² (51 %) (з яких на басейн Середземного моря — 4,35 млн км²), Індійського — 5,4 млн км² (18,5 %), області внутрішнього стоку — 9 млн км (30,5 % площі материка)^[8]. Численні сухі долини тимчасових водотоків (ваді) свідчать про гумідні кліматичні умови в недавньому геологічному минулому^[9].

Загальний обсяг річкового стоку континенту дорівнює 5390 км³ на рік^[4]. Річкова мережа континенту вкрай нерівномірна^[10]. На басейни найбільших річок Африки (Ніл, Конго, Нігер, Замбезі й Оранжева) припадає близько 40 % стоку всього материка^[8][9]. Живлення річок переважно дощове, отже їхній режим сильно залежить від клімату^[4]. Річки Африки протікають через різні кліматичні області і характеризуються складним режимом. Найбільш густа вона в районах надмірного зволоження екваторіальної частини Центральної та Західної Африки^[10]. Тут лежит друга за потужністю після Амазонки (що впадає з іншого боку Атлантики) у світі річкова мережа — Конго (Заїр). На південь і північ від екватору, разом зі збільшенням тривалості сухого періоду, річкова мережа втрачає свою потужність, її густота зменшується^[11]. Тут витрати води сильно варіюють в залежності від сезону. Під час зимової посухи вони значно зменшуються, річки міліють, розпадаються на окремі водойми і навіть пересихають, переходять у підземний режим водотоку. Для напівпустельних субекваторіальних і тропічних регіонів характерні періодичні ріки. У дощовий період річки розливаються, виходять з берегів, повінь перетворюється на стихійне лихо для рівнинних ділянок^[11][9]. У пустельних регіонах постійні водотоки відсутні, окрім транзитних ділянок річок (Ніл, Нігер). Річковий стік епізодичний, переважно під час злив. Річища таких пустельних водотоків звуться ваді^[11]. На підвітряних схилах крайових гірських масивів густота річкової мережі збільшується за рахунок перехвату атмосферної вологи, що надходить з прилеглих просторів океанів і морів. У таких районах річкова мережа має характерний малюнок коротких бурхливих потоків із крутим похилом, що глибоко врізаються в ущелини гір і несуть свою воду до океану, і довгих річок з більш звивистим і спокійним характером течії, що збігають зі схилів гір вглиб материка^[11]. Режим річок північної і південної окраїн відносять до середземноморського типу із зимовою повінню^[8]. Річки Атлаських гір частково живляться від танення сезонних снігів на схилах найбільших вершин^[9]. Величезні простори тропічних районів зовсім позбавлені постійних водотоків, понад 30 % території континенту займають області внутрішнього стоку^[4][5]. Тут водотоки пересихають від великого випаровування води і просотування в осадові породи.

Африканські річки мають багато порогів і водоспадів, які заважають навігації^[9]. Запаси водної енергії дуже великі. Середні течії великих річок переважно рівнинні, течуть широкими алювіальними рівнинами, під час повеней розливаються величезними заболоченими територіями, седдами — болото Судд в середній течії Нілу, внутрішня дельта Нігеру, та інші^[9].

Найдовша річка континенту — Ніл (6671 км разом з притокою Кагерою), тече в меридіональному напрямку з півдня на північ^[12]. Ніл бере початок на Східноафриканському нагір'ї як річка Кагера, яка впадає до найбільшого озера континенту (Вікторія) із заходу^[12]. Площа річкового басейну 2870 тис. км²^[9]. Середні витрати води біля Асуана 2600 м³/с, річний стік 95 км³, коефіцієнт стоку 4 %, модуль стоку 1 л/с^[13][9].

З озера Вікторія витікає річка під назвою Вікторія-Ніл (Ківіра), яка спочатку впадає в озеро Кйога, а далі до озера Альберт. Річище тут порожисте, з водоспадами Ріпон (4м) і Оуен, нижче озера Кйога водоспад Мерчисон (до 40 м)^[8]. 1862 року витоки Нілу з озера Вікторія знайшли британські мандрівники Джон Геннінг Спік і Джеймс Огастас Грант^[8]. З озера Альберт витікає річка Альберт-Піл, яка від місця впадання до неї правої притоки Асви має назву Бахр-ель-Джебель («річка гір»)^[6][9]. Витоки Білого Нілу з озера Альберт віднайшов того ж року інший британський мандрівник Семюел Вайт Бекер^[14]. Здолавши плоскогір'я,, на рівнинах Східного Судану Бахр-ель-Джебель має спокійну течію й утворює найбільшу (60 тис. км²) заболочену область, зарослу папірусом і очеретом — Судд^[12][9]. Після злиття Бахр-ель-Джебелю і його правої притоки Бахр-ель-Газалю річка має назву Бахр-ель-Аб'яд (Білий Ніл)^[14]. Ніл у середній течії дістає приблизно однакову кількість води із Східноафриканського плоскогір'я і Ефіопського нагір'я, звідки стікають Собат, Бахр-ель-Азрак (Голубий Ніл) і Атбара^[14]. Після того, як Білий Ніл зливається з найбільшою притокою — Голубим Нілом поблизу Хартума, і приймає останню притоку Атбару, він протягом 1,5 тис. км тече родючою долиною серед пустельних ландшафтів без жодної притоки^[9].

Від Хартума річка вже називається Нілом (або Головним Нілом), який прорізує пісковикове плато, утворюючи на своєму шляху 6 значних, від 10 до 75 км завдовжки, порогів — Нільські катаракти^[15]. Частину порогів сховали води величезного водосховища Насер (30 км³), утвореного Асуанською греблею довжиною 5 км, висотою 111 м і шириною біля підніжжя понад 1 км, що загатила Ніл в районі Асуану^[9]. Нижче від Асуана річка тече в широкій (20—50 км) долині, що обмежується крутими схилами Лівійської (із заходу) та Аравійської пустель (зі сходу), яка ще у плейстоцені була затокою Середземного моря^[9]. У нижній течії регулярне судноплавство можливе до Ваді-Хальфи. Південніше Каїра річка розливається на 2 км завширшки і 14 м завглибшки, утворюючи величезну дельту, завбільшки з Крим (24 тис. км), з численними рукавами і протоками, найбільшими з яких є крайні західний і східний — рукав Розетти і рукав Дамієтти^[10][9].

Ніл розливається влітку, з липня по жовтень, через сезонні дощі в області Білого (14 %) і особливо Голубого Нілу (70 %). Під час розливів і повідей у вузьку долину Нілу приноситься багато родючого мулу, що має величезне значення для сільського господарства в долині^[9].

Конго (Заїр) — друга за довжиною річка (4320 км) і перша за водністю на континенті (42 тис. м³/с, 1300 км³/рік) і друга у світі після Амазонки. Вона двічі перетинає екватор і збирає свої води з приток Північної та Південної півкулі на величезній однойменній западині, що наповнюються поперемінно впродовж року під час відповідних дощових сезонів, тому й Конго повноводна цілий рік^[10][9]. Площа річкового басейну 3,7 млн км², коефіцієнт стоку 38 %, модуль стоку 16 л/с^[13][9].

Конго починається Луалабою в південній частині Катанги. Після злиття Луалаби з Луапулою річка називається Конго, тут до неї впадає Лукуга, що витікає з озера Танганьїка^[6]. Найбільші притоки Конго — Убангі (права) і Касаї (ліва)^[6]. Конго, падаючи з уступу Південноафриканського плоскогір'я в улоговину Конго, утворює каскад з 7 водоспадів Стенлі (Бойома)^[9]. У басейні Конго річка меандрує і приймає багато великих приток, розширюючись до 4 км, а з усіма озеровидними розгалуженнями і рукавами — понад 20 км (Малебо). У середні течії річка судноплавна протягом 1700 км, з урахуванням численних приток загальна довжина водних шляхів близько 14 тис. км, де можливий рух суден дедвейтом близько 800 тонн^[9]. У нижній течії річка прорізує підвищення західних окраїн Африканської платформи (Кришталеві гори), утворюючи водоспади Лівінгстона^[13]. Тут річка тече у вузькій ущелині з величезною швидкістю — до 15 м/с^[9]. Впадаючи в Атлантичний океан, Конго утворює великий естуарій (17 км завширшки, 300 м завглибшки), опріснюючи океанські води на десятки км від гирла^[13][9]. На дні океану річкове ложе простежується на материковому шельфі та схилі на 150 км від берега^[9].

Нігер — найбільша річка Західної Африки. Довжина 4160 км, площа річкового басейну 2,1 млн км², середні витрати води 12 тис. м³/с, річний стік 900 км³, коефіцієнт стоку 37 %, модуль стоку 18 л/с^[13][9]. Нігер починається річкою Джоліба на висоті 900 м на сланцевому нагір'ї в складі Північногвінейської височини (плто Фута-Джаллон)^[9]. Прямуючи на північний схід, Нігер прорізує рівнини Судану і досягає південної окраїни Сахари, де залишки древнього озера щоліта наповнюються водою Джоліби і правої притоки Бані та утворюють заболочену Внутрішню дельту поблизу уступу Бандіагари (Хомборі)^[16]. Після того Нігер різко змінює напрям і тече на південний схід^[9]. Середня течія річки пролягає в сухій місцевості і майже зовсім не має приток, лише сухі ваді (Талемсі, Азавак), що дренують пустельне нагір'я Ахаггар і рівнину Талак, але майже ніколи не доносять вологу до річки^[16]. У нижній течії їх багато (Сокото, Кадуна), найбільша — ліва притока Бенуе^[6]. Нігер впадає в Гвінейську затоку величезною болотистою дельтою (24,6 тис. км²), розгалужуючись численними рукавами, головний з яких Ріо-Нун^[13][9]. Гідрографічний режим річки своєрідний, бо його верхня і нижня течії лежать у вологих областях, тоді як середня течія лежить у сухих областях Судану. Річка судноплавна тільки на окремих ділянках^[9]. Для землеробства в пустельній частині долини Нігеру величезне значення мають літні повіні на річці Джоліба у верхів'ях. Тому вже 1929 року поблизу Бамако французами було збудовано греблю та іригаційну систему площею 7 тис. га, 1947 року — іригаційну систему поблизу Сансандінга (16 тис. га)^[13].

Замбезі — найбільша річка Південної Африки (2660 км), бере початок на вододільному плато Лунда на висоті понад 1000 м. Площа річкового басейну 1,33 млн км², річний стік 16 тис. м³/с^[9]. Замбезі починається у горах Коамба на плоскогір'ї Лунда-Катанга, у верхній та середній течії перетинає плоскогір'я й улоговини, тому має багато порогів і водоспадів (Ганьє, Нгамбег, Вікторія, поріг Кебрабаса)^[16]. Водоспад Вікторія завширшки 1600 м і заввишки понад 100 м один з найбільших у світі^[9]. Вода там падає в ущелину каньйоноподібної форми в чорних базальтових лавах, а стовпи водяних бризок піднімаються високо над ущелиною наче дим, гуркіт чути за 15 км, тому місцеві називають цей водоспад Мозі-оа-Тунья — «гуркітливий дим»^[9]. Найбільші притоки Замбезі — Кабомпо, Лунгвебунгу, Лвангінга, Квандо, Гваай, Кафуе, Луангва^[6]. Річка Шире відводить води озера Ньяса через Замбезі до Мозамбіцької протоки Індійського океану^[6]. На Шире водоспад Мерчисон^[16]. На Замбезі споруджено два великих водосховища — Кариба і Кагора-Баса^[6].

Великого значення для зрошення посушливих регіонів також мають Сенегал на заході, Вебі-Шебелле — на сході.

До безстічних областей континенту відносять^[14][16]:

• Великі площі в самісінькому його центрі — водозбірний басейн озера Чад з річками Шарі, Лонгве, Комадугу-Йобе, западиною Боделе і сточищем озера Фітрі. Річка Шарі є найдовшим потоком в безстічних областях континенту. У недалекому геологічному майбутньому її верхів'я перехопить річкова система Бенує, що несе води до Гвінейської затоки.
• Лівійський басейн на північному-сході.
• Басейни Ігаргару (з шоттами Мельгір і Джерид) і Феццану на півночі. Тут великі ваді (уеди), сухі річища прадавніх річок флювіальних періодів, збирають води нечастих злив та зберігають поклади підземних. Уед-Саура збирає вологу з південних схилів Атлаських гір і несе на 500 км до дельти в пустелі Ерг-Шеш, розділяючи пустельні масиви Великий Західний Ерг і Ерг-ер-Раві^[6]. Уед-Ігаргар збирає вологу з північних схилів Ахаггару й несе за тис. км не північ (в минулому до Шотт-Мельгіру) через пустелю Великий Східний Ерг^[6].
• Міжгірне Високе плато шоттів в Атлаських горах.
• Басейн Західної Сахари із себхами Умм-ед-Друс-Геблі та Умм-ед-Друс-Теллі.
• Басейн озер Рудольф, Стефанія й Абая у тектонічних западинах на сході.
• Басейн Калахарі з річками Окаванго, Квандо та верхньою течією Замбезі на півдні. Дельта Окаванго та озера Макарікарі.

Окрім областей, що не мають стоку до вод Світового океану, в Африці дуже поширені на великих площах улоговини з обмеженим, або ускладненим стоком (якому заважають здебільшого підняті кристалічні масиви окраїн материка, через які річки торують собі шлях каскадами порогів та водоспадів). До таких областей відносяться басейн Конго, середня течія Нілу з болотами Судду, середня течія Нігеру з внутрішньою дельтою, озерні басейни в тектонічних западинах Великого африканського рифту, середня течія Оранжевої з плато Верхнє Карру на півдні та сточищем Молопо на півночі^[16].

Транспортне значення річок значно обмежене в зв'язку з невиробленим профілем рівноваги більшості річок континенту, тобто великою кількістю порогів і водоспадів (Вікторія, Стенлі, Лівінгстона, Тугела та інші)^[4]. Лише на Замбезі 72 водоспади, найбільший з яких — Вікторія^[4].

На річці Каламбо на кордоні Замбії і Танзанії величний водоспад йосемітського типу — Каламбо. На ньому вода падає з висоти 365 м, а нижче за течією утворюється каскад із сумарною висотою падіння в 61 м^[17]. На річці Лімпопо в районі гір Зутпан мальовничий водоспад Толо-Азімо. На річці Оранжева, за 500 км від гирла водоспад Ауграбіс, висота вільного падіння води якого становить 146 м. На острові Реюньйон туристичною принадою в сезон дощів високо на схилах вулкана Пітон-де-Неж слугує комплекс водоспадів на річці Брас-де-Каверне в ущелині Тру-де-Фер, висота падіння становить 300 м.

Головний штучний канал континенту — Суецький, що поєднує Середземне море Атлантичного океану та Червоне Індійського. Він також слугує умовною межею між Африкою та Євразією^[6].

Більшість озер Африки зосереджено у східній частині, у своєрідній озерній області, що не має аналогів на планеті^[18]. Майже всі великі озера мають тектонічне походження улоговин (Великий африканський рифт), тобто знаходяться в розломах або прогинах земної кори — Танганьїка, Ньяса (Малаві), Рудольф (Туркана), Альберт (Ньянца), Ківу, Едуард, Тана, Кйога, Ківу, Мверу, Бангвеулу, Стефанія (Чоу-Бахр), Абайя, Ширва тощо^[4][19][6]. Вони переважно витягнуті з півночі на південь, у напрямку розлому, їх довжина набагато більша за ширину, вони мають значні глибини^[19]. Озера Африки, як річки, використовують як транспортні шляхи та для вилову риби (переважно озера тектонічних западин) на прокорм місцевому населенню^[19].

Найбільшим за площею озером материка є Вікторія, або Укереве (69,4 тис. км²), яке розміщується в прогині кристалічної платформи на Східноафриканському нагір'ї, тому порівняно неглибоке (82 м)^[10][9]. Абсолютна висота урізу води 1134 м над рівнем моря. Озеро прісне, береги озера низькі, тут бувають припливи й відпливи, як на узбережжі океану, тропічні грози часто спричинюють шторми на його поверхні^[10]. Водозбірний басейн озера 200 тис. км², найбільша притока Кагера. Озеро стічне (витікає Ніл), але стік уповільнено незначним перепадом висот і сильною заболоченістю навколишніх територій. Характерною рисою коливань рівня вод озера є обернена залежність від льодовитості арктичного регіону^[a]. У плювіальні періоди плейстоцену рівень вод Великих африканських озер підвищується. Так за часів міндель-риського заледеніння площа озера Вікторія була удвічі більшою за сучасну, воно зливалось з озером Кйога^[18]. Сучасні береги озера заболочені, порослі заростями папірусу. Озеро багате на рибу, яка живиться личинками численних мух і одноденок. Останні у день розмноження утворюють над озеро своєрідні хмари, які першовідкривачі помилково приймали за хмари вулканічного попелу^[18].

Танганьїка — друге озеро за величиною на континенті (34 тис. км²) та друге за глибиною (1435 м) у світі після Байкалу (1470 м). Воно простягається вздовж тектонічного розлому з півночі на південь на 650 км, а ширина його становить від 40 до 80 км. Абсолютна висота урізу води 773 м над рівнем моря. З озера Ківу до Танганьїки несе води річка Ружіж, а сама Танганьїка стікає через Лукугу до басейну річки Конго^[6]. Термоклин у водах озера лежить на глибині 400 м, нижче нього тримається постійна температура у 23,1 °C^[18]. Круті береги, гірські кряжі довкола озера досягають позначки 2000 м, вкриває тропічна рослинність, яку облюбували численні водоплавні птахи і крокодили^[19]. У водах озера своєрідна іхтіофауна цихлідових, надзвичайна різноманітність якої породжена еволюційною радіацією від єдиного предкового виду, що потрапив до новоутвореної водойми і з часом зайняв усі можливі екологічні ніші.

Умовним продовженням Танганьїки на південь є озеро Ньяса (30,8 тис. км²), глибина якого сягає понад 700 м^[19]. Абсолютна висота урізу води 472 м над рівнем моря. Озеро фіордоподібне, 576 км завдовжки, але місцями його ширина не перевищує 24-32 км. Озеро має круті береги, оточене високими горами (на півночі до 2750 м заввишки)^[18].

У посушливих районах Африки є багато безстічних, мілководних озер, що часто змінюють свої обриси — Чад, Нгамі, тимчасові солоні озера — «шотти» у міжгірних западинах та на південь від Атлаських гір (Алжирська Сахара)^[4]. Вони наповнюються водою тільки на короткий час після випадкових дощів; більшу частину року ці западини представляють собою безкраї солончаки вкриті соляними кірками сульфатів і хлоридів^[9]. Здебільшого вони реліктові, це залишки давніх великих водойм, що мають невелику глибину й змінну від сезону площу водного дзеркала^[19]. Шотти атлаських міжгірних западин у недавньому геологічному минулому дренувала річка Шеліф, що несе свої води до Середземного моря^[20].

Чад є найбільшим безстічним залишковим (реліктовим) озером континенту (до 27 тис. км²) в самісінькому його центрі — «блакитне серце Африки»^[9]. Під час посухи воно перетворюється на безліч дрібних озер, водна гладь залишається лише в крайній південно-східній частині. У період дощів його площа може збільшуватись вдвічі^[9]. У часи останнього флювіального періоду, коли Сахару вкривали савани, воно за розмірами могло змагатись із Каспійським морем. Стічний басейн озера Чад дорівнює майже 1 млн км². Вода цього мілководного озера (до 7 м) слабкосолона, засоленню ж перешкоджає підземний стік у западину Боделе^[10]. Береги його заболочені, з півночі постійно засипаються піщаними дюнами, що їх рухають північно-східні пасати з Сахари^[20]. Подібно до Чаду в Центральній Африці на півдні в западині Окаванго присутні залишки колись значного безстічного озера — солончаки Нгамі (1,5 тис. км²) та Макарікарі (Макгадікгаді), що заповнюються водою лише під час сезону дощів^[16].

В умовах посушливого клімату надважливе значення має іригація сільськогосподарських угідь. У долинах Нілу й Нігеру його історія нараховує тисячі років. З середини XX століття активно будуються сучасні гідротехнічні споруди: греблі на річках (Асуанська та інші), зрошувальні системи, що використовують як річкові так і підземні води (Єгипет). Тільки до 1975 року було споруджено більше тисячі водосховищ загальним об'ємом 1 тис. км³ (20 % світових об'ємів), з яких 10 % припало на 100 найбільших^[1]. Греблі на річках споруджують здебільшого для отримання дешевої електроенергії, але вони також грають вирішальну роль при запобіганні повідей, водопостачанні, риборозведенні. Запаси гідроенергії на африканських річках поступаються лише азійським, найбільші з яких Конго (390 ГВт) і Замбезі (137 ГВт)^[1]. Найбільше за площею водосховище континенту — Вольта (8480 км²), споруджене в Гані, у місці злиття Чорної і Білої Вольт. Найбільші за об'ємом води водосховища контининету — Кариба (160 км³) на Замбезі, на кордоні Замбії та Зімбабве; Насер (157 км³) на Нілі, на кордоні Єгипту і Судану.

У районах достатнього та надмірного зволоження континент рясніє постійними та сезонними тропічними болотами та заболоченими заплавами річок^[21]. Це зумовлене рівнинним характером рельєфу, великою кількістю місць виходу кристалічних порід близько до поверхні, що слугують природними греблями і загатами, та піднятий характер крайових частин материка. Серед найбільших боліт Африки: Судд у середній течії Нілу, Томбукту, або Внутрішня дельта Нігеру в його середній течії, Логоне і Хадеджа-Джамара в басейні озера Чад, морські дельти Сенегалу і Нігеру, болота в басейні Джубби і Вебі-Шебелле, рівнини Баротсе у верхній течії Замбії, дельта Окаванго в пустелі Калахарі, береги численних озер Східноафриканського нагір'я загальною площею більше 340 тис. км²^[b][21].

Ресурси підземної прісної води (1465 км³) формуються за рахунок інфільтрації атмосферних опадів і дорівнюють підземному стоку в річки^[22]. Найбільші райони таких зон активного водообміну зосереджені в екваторіальній частині, Атлаських і Капських горах, на острові Мадагаскар^[21]. Значні об'єми підземних вод горизонтів ускладненого водообміну зосереджені, окрім перелічених вище, також в центральній та східній частинах найбільшої пустелі — Сахарі^[21]. В аридних районах особливе значення мають підземні води, які утворюють великі артезіанські басейни^[4]. Найбільші з яких зосереджені під безкраїми просторами Сахари (Великий і Східний) і рівнинами Судану, вони залягають на глибинах від 20 до 2000 м^[10].

У сучасну геологічну епоху (голоцен) льодовий покрив на континенті присутній у фрагментарному вигляді на верхів'ях найбільших вершин у приекваторіальній частині. Відомі з XIX століття й оспівані мандрівниками та письменниками^[c] льодові й снігові шапки гір Рувензорі, стратовулканів Кіліманджаро і Кенії інтенсивно тануть і зменшуються в розмірах. На середину XX століття площа льодовиків на континенті сягала 50 км²^[23]. Так на масиві Кіліманджаро були присутні круті висячі льодовики на Кібо та невеликі фірнові шапки на Мавензі. Снігова лінія проходила на висоті 5650 м на північно-східних схилах, відкритих дії сухих пасатів, а на південно-західних більш зволожених вона спускалась до 4550 м^[23]. На масиві Кенія існувало 19 невеликих льодовиків (найбільший 4,5 км завдовжки), що спускались до висоти 4400 м^[23]. По вузьким долинах на схилах Рувензорі спускалась значна кількість невеликих висячих льодовиків, що спускались до висот 4300 (на Семпері) та 4100 м (на Мобуку). Присутні також каррові, у відповідних заглибленнях^[23].

У плейстоцені льодовики спускались значно нижче, на Кіліманджаро нижня межа льодового покриву сягала висоти 1500 м, Кенії — 4200 м^[23]. За розрахунками дослідників постійні сніги на вершинах замінять сезонні вже до середини XXI століття.

• Географія Африки
• Водокористування в Африці
• Дефіцит води в Африці

• Атлас світу / голов. ред. І. С. Руденко ; зав. ред. В. В. Радченко ; відп. ред. О. В. Вакуленко. — К. : ДНВП «Картографія», 2005. — 336 с. — ISBN 9666315467.
• Довідковий атлас світу / відп. ред. В. В. Молочко. — К. : ДНВП «Картографія», 2010. — 328 с. — 3000 прим. — ISBN 978-966-475-507-5.
• Атлас. Географія. Материки і океани. 7 клас / ред. І. О. Європіна, Н. О. Крижова, О. Ю. Король. — К. : ДНВП «Картографія», 2020. — 48 с. — ISBN 978-966-946-305-0.
• (англ.) Complete Atlas of the World : The Definitive View of the Earth. — 3rd Edition. — London : Dorling Kindersley, 2016. — 432 с. — ISBN 978-1-4654-4401-1.
• (рос.) Физико-географический атлас мира / под ред. акад. И. П. Герасимова. — М. : Академия наук СССР и ГУГГК ГГК СССР, 1964. — 298 с. — 20 тис. прим.

Українською

• Бєлозоров С. Т. Африка : Фізико-географічний нарис / ред. С. В. Томашевська. — вид. 2-ге, перероб. і доп. — К. : Радянська школа, 1957. — 232 с. — 3000 прим.
• Бєлозоров С. Т. Географія материків. — К. : Вища школа, 1971. — 371 с. — 10 тис. прим.
• Бойко В. М., Міхелі С. В. Географія : підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.; Ірпінь : ТОВ «Видавницвто Перун», 2020. — 272 с. — ISBN 978-617-7709-56-4.
• Кобернік С. Г., Коваленко Р. Р. Географія : підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К. : Грамота, 2015. — 288 с. — ISBN 978-966-349-528-6.
• Муранов О. П. У світі водоспадів : Легенди й правда про водоспади світу. — К. : Веселка, 1979. — 175 с.
• Муранов О. П. Голубі очі планети. — К. : Веселка, 1980. — 271 с.
• Муранов О. П. Великі, могутні, живі... (Розповідь про найголовніші річки світу). — К. : Веселка, 1984. — 262 с.
• Панасенко Б. Д. Фізична географія материків : навч. посіб. : в 2 ч. — Він. : ГІПАНІС, 2001. — 410 с. — ISBN 966-7874-10-9.
• Фізична географія материків та океанів. Африка : підручник / П. Г. Шищенко, В. В. Удовиченко, Н. В. Петрина. — К. : Київський ун-т, 2016. — 495 с. — ISBN 966-439-908-8.

Англійською

• (англ.) Africa / Phyllis M. Martin (Editor), Patrick O'Meara (Editor). — 3rd Edition. — Bloomington : Indiana University Press, 1995. — 472 с. — ISBN 978-0253209849.
• (англ.) Sayre, April Pulley. Africa. — Twenty-First Century Books, 1999. — 64 с. — ISBN 0-7613-1367-2.

Російською

• (рос.) Авакян А. Б., Салтанкин В. П., Шарапов В. А. Водохранилища. — М. : Мысль, 1987. — 326 с. — (Природа мира) — 50 тис. прим.
• (рос.) Атлас мирового водного баланса. — М., Л. : Гидрометеоиздат, 1975.
• (рос.) Африка: энциклопедический справочник в 2-х тт / гл. ред. А. А. Громыко. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — 672; 673 с.
• (рос.) Власова Т. В. Физическая география материков и океанов : учеб. пособие для студ. вузов. — М. : Издательский центр «Академия», 2005. — 636 с. — (Высшее профессиональное образование. Педагогические специальности) — ISBN 5-7695-1971-1.
• (рос.) Глобальные изменения природной среды (климат и водный режим). — М. : Научный мир, 2000.
• (рос.) Дмитриевский Ю. Д., Олейников И. Н. Река Конго. — Л. : Гидрометеоиздат, 1966. — 150 с.
• (рос.) Дмитриевский Ю. Д. Внутренние воды Африки и их использование. — Л. : Гидрометеоиздат, 1967. — 382 с.
• (рос.) Дмитриевский Ю. Д., Олейников И. Н. Великие африканские озера. — Л. : Гидрометеоиздат, 1969.
• (рос.) Добровольский С. Г. Глобальные изменения речного стока. — М. : ГЕОС, 2011.
• (рос.) Гидрогеология Африки. — М., 1978.
• (рос.) Карасик Г. Я. Водный баланс Африки. — М., 1970.
• (рос.) Мировой водный баланс и водные ресурсы Земли. — Л. : Гидрометеоиздат, 1974.
• (рос.) Муравейский С. Д. Реки и озера. — М. : Географгиз, 1960.
• (рос.) Орошение и осушение в странах мира. — М., 1974.
• (рос.) Эдельштейн К. К. Общая гидрология материков : Учеб. пособие для студ. вузов. — М. : Изд. центр «Академия», 2005. — 304 с. — ISBN 5-7695-2176-7.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Гідрографія Африки

• Вікісховище : Атлас Африки.