| Ведмідь барибал | |
|---|---|
| |
| Барибал | |
| Біологічна класифікація | |
| Царство: | Тварини (Animalia) |
| Тип: | Хордові (Chordata) |
| Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
| Клас: | Ссавці (Mammalia) |
| Ряд: | Хижі (Carnivora) |
| Родина: | Ведмедеві (Ursidae) |
| Рід: | Ведмідь (Ursus) |
| Вид: | Ведмідь барибал (U. americanus)
|
| Біноміальна назва | |
| Ursus americanus Pallas, 1780
| |
| Підвиди | |
| |
| |
Ведмі́дь північноамерика́нський[1], ведмі́дь америка́нський[2] ведмі́дь чо́рний[3], або бариба́л[1][2][3] (Ursus americanus) — ссавець родини ведмедевих, вид роду ведмідь (Ursus).
Довжина тіла: 150—180 см, ріст у холці 60—90 см, довжина хвоста: 12 см, вага 50—200 кг. Вагітність триває 7 місяців, народжується 2–3 дитинчат, статева зрілість настає у 3,5—5,5 років, тривалість життя 30 років.
Поширення
Це найпоширеніший північноамериканський ведмідь, зустрічається від півночі Аляски і Канади до центральної Мексики (штати Наяріт і Тамауліпас) та від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя. Трапляється в 39 з 50 штатів США і у всіх канадських провінціях. Це єдиний ведмідь, який пережив останній льодовиковий період у Північній Америці.
Таксономія та еволюція
Попри те, що вони живуть у Північній Америці, барибали не мають близького споріднення з бурими та білими ведмедями; генетичні дослідження показують, що вони відокремилися від спільного предка 5,05 мільйона років тому[4]. Американський та азійський чорні ведмеді вважаються сестринськими таксонами і тісніше пов'язані один з одним, ніж з іншими сучасними видами ведмедів[4][5].
Згідно з останніми дослідженнями, ведмідь малайський також близько споріднений з цим таксоном[6].
Маленький примітивний ведмідь Ursus abstrusus є найстарішим відомим північноамериканським викопним представником роду Ursus, датований 4,95 млн років тому[7].
Тому ймовірно U. abstrusus може бути прямим предком американського чорного ведмедя, який еволюціонував у Північній Америці[4][8]. Хоча Вулвертон і Лайман все ще вважають U. vitabilis «очевидним попередником сучасних чорних ведмедів»[9], його також класифікували як U. americanus[8].
Предки американських чорних ведмедів і азійських чорних ведмедів зазнали дивергенції від малайських ведмедів 4,58 млн років тому. Дивергенція американських чорних ведмедів від азійських чорних ведмедів відбулась 4,08 млн років тому[4][10]. Найдавніші скам'янілості американського чорного ведмедя, які були знайдені у Порт-Кеннеді, штат Пенсільванія, дуже нагадують азійські види[11], хоча пізніші зразки виросли до розмірів, порівнянних з ведмедями гризлі[12]. З голоцену до сьогодення американські чорні ведмеді, ймовірно, зменшилися в розмірах[4], але це оскаржується через проблеми з датуванням цих викопних зразків[9].
Американський чорний ведмідь жив у той же період, що й велетенський та малий короткомордий ведмідь та флоридський очковий ведмідь (Tremarctos floridanus). Ці Tremarctinae еволюціонували від ведмедів, які емігрували з Азії в Америку 7—8 млн років тому[13]. Вважається, що велетенський та малий короткоморді ведмеді були більш м'ясоїдними, а очковий ведмідь Флориди — більш травоїдним[14], тоді як американські чорні ведмеді залишалися всеїдними, як і їхні азійські предки.
Всеїдність американського чорного ведмедя дозволяла йому використовувати ширший раціон і була вказана як причина, чому з цих трьох родів тільки він пережив кліматичні та вегетативні зміни протягом останнього льодовикового періоду, тоді як інші, більш спеціалізовані північноамериканські хижаки вимерли. Проте й Arctodus, і Tremarctos пережили кілька інших попередніх льодовикових періодів.
Після того, як ці доісторичні урсиди вимерли під час останнього льодовикового періоду 10 000 років тому, американські чорні ведмеді були, ймовірно, єдиними ведмедями, присутніми на більшій частині Північної Америки до моменту міграції бурих ведмедів до Північної Америки[12].
Кладограма
За Краузе та ін.[15]:
| Ursidae |
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
.jpg){kind=small}
_(white_background).jpg){kind=small}
Підвиди
Традиційно визначають шістнадцять підвидів; Проте недавнє генетичне дослідження не підтверджує визначення деяких з них, наприклад чорного ведмедя Флориди, як окремих підвидів[16]. Перелічено в алфавітному порядку відповідно до підвидової назви[17][18]:
| Фото | Наукова назва | Повсякденна назва | Розповсюдження | Опис |
|---|---|---|---|---|
|
Ursus americanus altifrontalis | Барибал Олімпіку | Північно-західне узбережжя Тихого океану від центральної Британської Колумбії через північну Каліфорнію та вглиб країни до меж північного Айдахо та Британської Колумбії | |
|
Ursus americanus amblyceps | Барибал Нью-Мехіко | Колорадо, Нью-Мехіко, західний Техас і східна половина Аризони до північної Мексики та південно-східної Юти | |
|
Ursus americanus americanus | Східний барибал | Східна Монтана до узбережжя Атлантичного океану, від Аляски на південь і схід через Канаду до штату Мен і на південь до Техасу. Вважається, що в деяких регіонах популяція збільшується. | Поширений у Східній Канаді та на сході США всюди, де є відповідне середовище проживання. Великий підвид; майже всі екземпляри мають чорне хутро. Дуже рідко може мати білу пляму на грудях. |
.jpg)
|
Ursus americanus californiensis | Каліфорнійський барибал | Гірські хребти південної Каліфорнії, на північ через Центральну долину до південного Орегону | Здатний жити в різноманітних кліматичних умовах: зустрічається у помірних дощових лісах на півночі та чапаралі на півдні. Невелика кількість може мати шерсть коричного кольору. |
| Ursus americanus carlottae | Барибал Хайда-Гваї або барибал Островів Королеви Шарлотти | Острови Хайда-Гваї (вони же Острови Королеви Шарлотти) і Аляска | Як правило, більша за материкові популяції з величезним черепом і молярами[19]. | |
|
Ursus americanus cinnamomum | Коричневий барибал | Колорадо, Айдахо, західна Монтана та Вайомінг, схід Вашингтона й Орегону та північно-східна Юта | Має коричневе або червонувато-коричневе хутро, що нагадує корицю. |
|
Ursus americanus emmonsii | Льодовиковий барибал | Південно-східна Аляска. | Відрізняється шерстю сріблясто-сірого кольору з блакитним блиском, що зустрічається переважно на боках.[20]. |
|
Ursus americanus eremicus | Східномексиканський барибал | Північно-східна Мексика та США прикордонні з Техасом. | Найчастіше зустрічається у національному парку Біг-Бенд і на межі пустелі з Мексикою. |
|
Ursus americanus floridanus | Флоридський барибал | Флорида, південна Джорджія, Алабама та Міссісіпі (крім півдня) | Має світло-коричневий ніс і блискуче чорне хутро. Біла пляма на грудях поширена у цього підвиду. Середній самець важить 136 кг. |
|
Ursus americanus hamiltoni | Ньюфаундлендський барибал | Ньюфаундленд | Загалом більше, ніж його материкові родичі, вагою 90 — 270 кг, в середньому 135 кг. Має один із найдовших періодів сплячки серед усіх ведмедів у Північній Америці[21]. |
|
Ursus americanus kermodei | Кермодський барибал | Центральне узбережжя Британської Колумбії | Приблизно 10 % популяції цього підвиду мають білу або кремову шерсть через рецесивний ген. Решта 90 % виглядають як барибали нормального кольору[22]. |
| Ursus americanus luteolus | Лузіанський барибал | Східний Техас, Луїзіана та південний Міссісіпі. Правомірність виокремлення цього підвиду неодноразово обговорювалася[23]. | Має відносно довгий, вузький і плоский череп і пропорційно великі моляри[24]. | |
|
Ursus americanus machetes | Західномексиканський барибал | Північно-центральна Мексика | |
| Ursus americanus perniger | Кенайський барибал | Кенайський півострів | ||
| Ursus americanus pugnax | Барибал острову Далл | Далл (острів), Архіпелаг Олександра, Аляска | ||
| Ursus americanus vancouveri | Барибал острову Ванкувер | Ванкувер (острів), Британська Колумбія | Зустрічається у північній частині острова, але час від часу з'являється у передмісті метрополійного району Вікторія. |
Харчування
Вид всеїдний. Майже увесь час він зайнятий пошуками їжі, яка на 80 % складається з рослин. Ранньою весною барибал з апетитом поїдає молоду траву, а в червні доповнює свій раціон жуками та личинками, здираючи кігтями кору з трухлявих пеньків і дерев. Барибал з задоволенням поїдає личинок бджіл і ос, а також дикий мед. Восени наступає пора спілих букових горіхів, різноманітних ягід і грибів, жолудів, кореневищ різних рослин. Влітку барибали збираються цілими компаніями на берегах річок, щоб поласувати лососем, який йде на нерест, й близько місяця займаються рибною ловлею. Іноді здійснюють набіги на ферми, крадучи кіз, курей, качок, іноді навіть свиней.
Залежно від місця проживання барибал впадає в сплячку на 5—7 місяців.
Поведінка
Проявляє мало агресії до людей. За всю історію взаємодій з 1900 року, наводиться лише 61 летальний випадок що є набагато меншим від взаємодії з іншими тваринами[25]. Сором'язливі, якщо контакт ініційований ведмедем. Стараються уникати людей, за винятком, якщо вони не змушені знаходитись біля джерел їжі які їх приманюють у населені пункти. Можуть жити у природі близько від людей у порівнянні з іншими видами ведмедів[26].
Примітки
- ↑ а б Маркевич, О. П. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. Номенклатура. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 204.
- ↑ а б Решетило, О. Зоогеографія : навч. посіб. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2013.
- ↑ а б Покорный, А. (пер. М. Поляньскій). Зоологія. — Прага : Книгопечатня Богеміи, 1874. — С. 12.
- ↑ а б в г д Krause, J.; Unger, T.; Noçon, A.; Malaspinas, A.; Kolokotronis, S.; Stiller, M.; Soibelzon, L.; Spriggs, H.; Dear, P. H.; Briggs, A. W.; Bray, S. C. E.; O'Brien, S. J.; Rabeder, G.; Matheus, P.; Cooper, A.; Slatkin, M.; Pääbo, S.; Hofreiter, M. (2008). Mitochondrial genomes reveal an explosive radiation of extinct and extant bears near the Miocene-Pliocene boundary. BMC Evolutionary Biology. 8 (#220): 220. doi:10.1186/1471-2148-8-220. PMC 2518930. PMID 18662376.
{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання) - ↑ Craighead, Lance (2003) Bears of the World, Voyageur Press, ISBN 0-89658-008-3
- ↑ Hunter, Luke (2011) Carnivores of the World, Princeton University Press, ISBN 978-0-691-15228-8
- ↑ Woodburne, Michael O. (2004). Late Cretaceous and Cenozoic Mammals of North America: Biostratigraphy and Geochronology. Columbia University Press. с. 178, 252. ISBN 978-0-231-13040-0. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 23 січня 2022.
- ↑ а б Kurten, B., and E. Anderson (1980). Pleistocene mammals of North America. Columbia University Press, New York, ISBN 0-231-51696-7.
- ↑ а б Wolverton, S.; Lyman, R. L. (1998). Measuring late Quaternary Ursid diminution in the Midwest. Quaternary Research. 49 (3): 322—329. Bibcode:1998QuRes..49..322W. doi:10.1006/qres.1998.1964.
- ↑ Lisette Waits, David Paetkau, and Curtis Strobeck, «Overview» from Genetics of the Bears of the World. Chapter 3 of Bears: Status Survey and Conservation Action Plan, compiled by Christopher Servheen, Stephen Herrero and Bernard Peyton, IUCN/SSC Bear Specialist Group
- ↑ Herrero, Stephen. Aspects of Evolution and Adaptation in American Black Bears (Ursus americanus Pallas) and Brown and Grizzly Bears (U. arctos Linne.) of North America (PDF). Environmental Sciences Centre (Kananaskis). Архів оригіналу (PDF) за 3 грудня 2010. Процитовано 21 лютого 2011.
- ↑ а б The American Black Bear. Grizzlybear.org. Архів оригіналу за 15 березня 2010. Процитовано 21 лютого 2011.
- ↑ Qiu, Z. (2003). Dispersals of Neogene Carnivorans between Asia and North America. Bulletin of the American Museum of Natural History. 279: 18—31. doi:10.1206/0003-0090(2003)279<0018:C>2.0.CO;2. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 23 січня 2022.
- ↑ Schubert, B. W.; Hulbert, Jr.; MacFadden, B. J.; Searle, M.; Searle, S. (2010). Giant short-faced bears (Arctodus simus) in Pleistocene Florida USA, a substantial range expansion. Journal of Paleontology. 84: 79—87. doi:10.1666/09-113.1.
- ↑ Krause, J.; Unger, T.; Noçon, A.; Malaspinas, A. S.; Kolokotronis, S. O.; Stiller, M., ... & Hofreiter, M. Mitochondrial genomes reveal an explosive radiation of extinct and extant bears near the Miocene-Pliocene boundary // BMC evolutionary biology. — 2008. — Вип. 8. — № 1. — С. 1–12. — DOI:.
- ↑ Puckett, Emily E.; Etter, P.; Johnson, E.; Eggert, L. (2015). Phylogeographic Analyses of American Black Bears (Ursus americanus) Suggest Four Glacial Refugia and Complex Patterns of Postglacial Admixture. Molecular Biology and Evolution. 32 (9): 2338—2350. doi:10.1093/molbev/msv114. PMID 25989983.
- ↑ Ulev, Elena (2007). Ursus americanus. Fire Effects Information System. Missoula, Montana: U.S. Department of Agriculture, Forest Service, Rocky Mountain Research Station, Fire Sciences Laboratory. Архів оригіналу за 5 квітня 2017. Процитовано 23 вересня 2021.
- ↑ «Ursus americanus» [Архівовано 6 березня 2022 у Wayback Machine.], Mammal Species of the World, 3rd ed.
- ↑ Haida Gwaii Black Bear (Ursus Americanus Carlottae Subspecies) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 20 квітня 2017. Процитовано 21 лютого 2011.
- ↑ SPECIES VARIATION – Editorial Comment. Wildlife1.wildlifeinformation.org. Архів оригіналу за 23 липня 2011. Процитовано 21 лютого 2011.
- ↑ «Black Bear» [Архівовано 21 серпня 2014 у Wayback Machine.], Parks Canada
- ↑ Spirit Bear Facts. Province of British Columbia. Архів оригіналу за 17 грудня 2009. Процитовано 3 грудня 2009.
- ↑ Garshelis, D. L.; Crider, D.; van Manen, F. (2008). Ursus americanus. Архів оригіналу за 2 жовтня 2018. Процитовано 27.01.2009.
- ↑ Louisiana Black Bear [Архівовано 24 грудня 2013 у Wayback Machine.]. (PDF). Retrieved September 15, 2011.
- ↑ By Lynn Rogers, PhD. How Dangerous Are Black Bears?. bear.org (англ.). Архів оригіналу за 24 липня 2020. Процитовано 24 липня 2020.
- ↑ Derek Stonorov (2000). Behaviour. bearsmart.com (англ.). National Audubon Society. Архів оригіналу за 22 липня 2020. Процитовано 24 липня 2020.
|
Це незавершена стаття з теріології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |