Червнева депортація — четверта хвиля масових депортацій десятків тисяч людей у 1940—1941 роках у СРСР з територій, окупованих Радянським Союзом у 1939—1940 роках: Литви, Латвії, Естонії, Західної Білорусі, Молдови та українських земель — Західної України, Північної Буковини, Буджаку. Депортація відбувалася у травні-червні 1941 року.^[1]

Масова депортація у червні 1941 року була організована відповідно до вказівок НКВС СРСР під керівництвом Лаврентія Берії як головного виконавця. Надсекретна операція відбувалася згідно з постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 16 травня 1941 року «Про виселення ворожого елементу з республік Прибалтики, Західної України й Західної Білорусії, Молдавії»^[1]. Радянська міліція проводила арешти за співпраці місцевих членів комуністичної партії.^[2]

Депортація проходила з 22 травня по 20 червня 1941 року^[3], якраз напередодні Німецько-радянської війни. Проте метою депортацій було не так посилення безпеки під час підготовки війни, як усунення політичних опонентів радянської влади^[4].

Депортація відбувалася протягом року після радянської окупації балтійських країн та Бессарабії з Північною Буковиною і стосувалася «антирадянських елементів»: громадських і політичних діячів, чиновників, поміщиків, промисловців, офіцерів, жандармів, тощо^[5][1]. На території окупованих Західної України і Західної Білорусі це була вже четверта хвиля масових депортацій^[6], яка більшою мірою була направлена проти ОУН^[5].

Порядок депортації, також знаний як «інструкції Сєрова^[en]», був затверджений особисто заступником народного комісара державної безпеки СРСР Іваном Сєровим. Людей переселяли без підготовки цілими родинами.^[6] Чоловіків здебільшого ув'язнювали, і у подальшому, більшість і них загинули в ГУЛАГу. Жінки і діти були переселені до спецпоселень здебільшого в Комі АРСР, Омській та Новосибірській областях, Красноярському та Алтайському краях РРФСР, Казахській РСР^[3][7].

Червнева депортація 1941 року проводилася хвилями і по окремих регіонах, на відміну від попередніх акцій такого штибу, які були загальними, з причини недостатньої кількості ешелонів та перевантаженості залізниць. Адже в цей же час назустріч депортованим ешелонами перекидалися загальновійськові армії та механізовані корпуси.^[8]

На Західній Україні у червні 1941 року органи НКВС провели чергову, вже четверту за два роки депортацію із Західної України, якою було охоплено понад 300 тисяч осіб.^[9][10]

В Північній Буковині депортації проходили у два етапи — перший відбувся 23 травня, другий — 13 червня 1941 року. У травні вивозили в основному так званих зрадників Батьківщини, засуджених Особливою нарадою при НКВС СРСР. До цієї категорії належали ті, хто прагнув виїхати за кордон чи робив спроби перейти кордон нелегально^[1], а також члени ОУН^[11]. Депортації підлягала 181 буковинська родина (306 дорослих осіб і 210 неповнолітніх). У 36 вагонах їх направили у Кіровську область, Красноярський край та Комі АРСР.^[11]

У червні до «зрадників батьківщини», згідно з постановою об'єднаного засідання бюро Чернівецького обкому КП(б)У та обвликонкому від 8 червня 1941 року, доєднали «поміщиків, фабрикантів, активних діячів контрреволюційних партій, крупних торговців»^[1]. В результаті червневої акції з Буковини було виселено 2279 родин — 7116 осіб, ще 604 особи було заарештовано.^[11]

В Західній Білорусі депортація почалася в ніч з 19 на 20 червня 1941 року. Загалом із західних областей Білорусі було вислано більше 22,000 осіб.^[12][13]

Деякі «зрадники батьківщини», на відміну від того, як це робилося в Балтії і Молдові, виселялися разом з родинами. Згідно з повідомленнями наркома внутрішніх справ БРСР Лаврентія Цанави секретарю ЦК КП(б) БРСР Пантелеймону Пономаренко від 21 червня 1941, таких заарештованих — учасників різних білоруських, польських, українських, російських та єврейських контрреволюційних організацій, чиновників «колишньої польської держави», білогвардійських офіцерів і іншого «контрреволюційного елементу» — було всього 2059.^[12][13]

Депортація в Естонії почалася в ніч на 14 червня, з п'ятниці на суботу. Організатори виселення в особі керівних органів НКВС захопили транспортні засоби майже всіх діючих на той час в Естонії установ й близько першої години ночі почали одночасно заарештовувати людей великими гуртами по всій Естонії. Родинам було дозволено взяти до 100 кг особистих речей. Родичів часто силоміць розділяли.^[14]

Рівень смертності серед естонських депортованих становив 60 %^[4]. З близько 10 тисяч депортованих загинули близько 6 тисяч^[14][15].

13 і 14 червня 1941 року відбулася депортація орієнтовно 15.600 осіб, включно з п'ятою частиною останнього законного уряду Латвії.

Під час червневої депортації 1941 року частка депортованих євреїв у населенні Латвії виявилася більшою, ніж частка депортованих латвійців.^[16]

Депортація в Литві почалася 14 червня і супроводжувалася близько 40 масовими стратами в період між 22 та 27 червня. Наприклад, 230 литовських в'язнів та цивільних було вбито у Правінішкіському концентраційному таборі, тоді як у в'язниці Мінська було страчено 15 в'язнів. Крім цього близько 70-80 литовських політичних в'язнів було вбито НКВС у Райняйському лісі після влаштованого литовцями Червневого повстання.^[2]

Було заслано політичну, військову, господарчу еліту Литви - колишніх президента Александраса Стульгінскіса та прем'єр-міністра Пранаса Довідайтіса, чимало міністрів, 1200 вчителів, 79 священників^[17]. Загалом з 14 по 18 червня 1941 року з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру і Крайньої Півночі близько 34 тисяч осіб^[18].

На території Молдови виселення, яким керував уповноважений ЦК ВКП(б) по МРСР Серго Гоглідзе, проходило в ніч з 12 на 13 червня 1941 року. Згідно зі звітом, який був направлений Сталіну, Молотову і Берії, вже 13 червня з МРСР за одну ніч було вислано 24 360 осіб. Найбільше депортованих вивезли з Кишинева, Бєльц, Тараклії. Виселяли родинами, проте на шляху до місця заслання родини розділяли. Близько 8 тисяч чоловіків розподілили по трудовим таборам. Матерів з дітьми — по спецпоселенням в Казахській РСР, а також Омській та Новосибірській областях РРФСР.^[19]

Червневій депортації 1941 року присвячено низку книжок латвійських письменників, серед яких «Ексгумація» Аніти Лієпи, «Ляпас» Віри Волкевіч, «Невчасно народжені» Освальда Мауріньша, «… І тоді прийшов руйнівник» Скайдри Гайл. Також зазначені події відтворено у латвійському фільмі «Хресна дорога» Юріса Под­нієкси та естонському «Бічний вітер»^[20] режисера Мартті Гельде. Зйомки стрічки відбувалися, зокрема, в селищі Нижній Булан у Сибіру, де живуть нащадки засланих і депортованих балтійців. У латвійських театрах поставлено кілька п'єс, присвячених темі радянських депортацій. Найвідоміші з них — «Торкнутися білого ведмедя!» (2005, режисер Лауріс Гундарс) і постановка Латвійського національного театру «На березі Вельупе».^[21]