село Хижня
Країна	Україна
Область	Черкаська область
Район	Уманський район
Тер. громада	Жашківська міська громада
Код КАТОТТГ	UA71060090260037493
Облікова картка	gska2.rada.gov.ua
Основні дані
Перша згадка	1748 (276 років)
Населення	859 (на 1 січня 2008 року)
Поштовий індекс	19236
Телефонний код	+380 4747 98
Географічні дані
Географічні координати	49°6′21″ пн. ш. 30°16′10″ сх. д. / 49.10583° пн. ш. 30.26944° сх. д. / 49.10583; 30.26944
Середня висота над рівнем моря	218 м[1]
Водойми	р. Тива
Відстань до обласного центру	133,8 (фізична) км[2]
Найближча залізнична станція	Жашків
Відстань до залізничної станції	25 км
Місцева влада
Адреса ради	с. Хижня,
Сільський голова	Коваленко Олександр Григорович
Карта
Хижня
Хижня
Мапа
Хижня у Вікісховищі

Хи́жня  — село в Україні, у Жашківській міській громаді Уманського району Черкаської області. Розташоване на обох берегах річки Тива^[3][4][5] (притока Гірського Тікичу) за 25 км на південний схід від міста Жашків. Населення становить 859 осіб.

На південно-східній околиці села виявлено залишки поселення черняхівської культури, за межами села виявлено залишки трипільської культури. В одному кілометрі на схід — скіфська могила скіфо-сарматської епохи VII ст. до н. е. — III ст. н. е^[6]. Загалом біля Хижні зареєстровано 5 курганів^[7].

Так, в урочищі «Вила» у південно-східному напрямі від села в сторону с. Кищенці знайдено сліди трипільського поселення. Сліди другого поселення знайдено на схід від села на відстані 1 км, у «Коров'ячому яру»  – поселення доби бронзи та черняхівської культури. Там виявлено шість глинобитних майданчиків і фрагменти кераміки^[8]. В урочищі Вила, на схилах Сухої Балки — поселення доби бронзи та черняхівської культури^[9].

Згідно місцевих переказів назву село отримало від слова «хижа», в якій жив лісник. Ймовірно, свого часу переважна частина села була розташована на землях, котрі обіймав ліс. З цього місця й почалося будівництво та заселення території.

Назва села походить від староукраїнського слова «хижа» (тобто «невелика убога хатка, халупа»), що правдоподібно вказує на реалії життя перших поселенців.

30 січня 1644 року через цю місцевість проходили військові дії під час Охматівської битви (зокрема, наступ татар в бік Вороного-Охматова та потому переслідування татар польсько-козацькими відділами з Вороного в бік Кищенців).

Власне село (точніше — слобода) було засноване в часи панування на Уманщині коронного крайчого Франца-Салезія Потоцького, приблизно між 1745—1748 роками (перша історична згадка датована 1748 роком).^[10]

В 1748 році була збудована Св.-Троїцька церква. Першим священиком новозбудованої церкви став дворянин Шимон Якубовський. Власник села граф Ф. С. Потоцький для цього звільнив його від усіх податків, дозволив збудувати житло у будь-якому місці села, наділив землею та надав різні пільги^[10].

Упродовж всього періоду парафіяльною була Троїцька церква. Церква була віднесена до 5-го класу, мала чисельну парафію і чималий земельний наділ.

Станом на 1768 рік село Хижня належало до Брацлавського воєводства  Речі Посполитої та належало вельможному Ґінавському^[11].

Пізніше у Хижні була утворена Хижнянська волость Уманського повіту Київської губернії, яка існувала аж до 1922-23 рр.

У 1793 році Уманщина перейшла під владу Російської Імперії і розпочався масовий перехід уніатського духовенства та парафій Уманщини до православ'я. У 1794 р. в лоно РПЦ навертаються церкви також і Хижні^[12].

В 1796 році в «Алфавітному реєстрі про поселення Уманського повіту та їх власників» вказано, що Хижня належить його сіятельству пану генералу аншефу і різних орденів кавалеру графу Потоцькому. Населення Хижні: 530 чоловіків, 556 жінок (разом 1086 осіб)^[13].

В часи Російської Імперії село було центром волості Уманського повіту Київської губернії.

У 1801 році на території парафії Св.-Троїцької церкви в Хижні налічувалось 150 дворів, в яких мешкало 964 особи (501 чол. і 463 жін.). Штатний церковний причт складали 2 священики, псаломник і наказний псаломник^[10]:

• священник Тарасій Гордієвич (62 роки), за походженням був сином шляхтича. В Хижнянську церкву його висвятив єпископ Переяславський 26 серпня 1772 року.
• священник Георгій Гедзович (40 років), за походженням був із священицької родини. 14 березня 1787 року греко-католицьким Митрополитом Іасоном Смогоржевським був висвячений на ієрейське місце в Хижні. 30 серпня 1794 року православним протоіреєм Іоанном Радзімовським був пересвячений з уніатства у православ‘я. 24 квітня 1798 року Митрополитом Київським і Галицьким Преосвященним Дорофеєм було вручено Гедзовичу грамоту на хижнянську парафію.
• псаломник Сава Фізміновський (37 років). Його було призначено єпископом Катеринославським Преосвященним Гавриїлом 14 грудня 1796 року.
• псаломник Василій Гордієвич (24 роки), син священника Георгія Гедзовича. Був висвячений на псаломника Митрополитом Київським і Галицьким 24 квітня 1798 року — тоді ж, коли батька призначили в Хижню.

15 вересня 1817 р. в с. Хижня прийняв священство  Дорофій Тарасович Гордєєв. Проте через кілька років, а саме 14 липня 1822 р. його було переведено у Красноставку^[10].

За даними на 1824 рік поміщиком в Хижні є один зі спадкоємців Софії Потоцької, ім'я якого не вказано. У володінні 156 дворів^[14].

Станом на 1830 рік в Хижні проживав поміщик був Боровський Михайло^[14].

У 1833—1834 роках у документах Уманської повітової контори Київської казенної палати згадується справа про задоволення священика с. Хижні Уманського повіту за захоплення церковного сінокосу посесором Хижнянського маєтку гр. Потоцьких Пржигодським^[15].

У 1836 році в Хижні проживало: 636 чоловіків та 657 жінок (разом 1293), дворів було 159^[16].

В Хижні також проживали чумаки та їздові. На 1848 рік у їх власності налічувалось 6 коней, 24 воли, 15 возів^[17].

За результатами 9 ревізії, за указом від 11 січня 1850 року, було отримано дані різних категорій представників духовного стану, зокрема в Хижні. Усього духовенства було 18 осіб: четверо штатних кліриків та 14 членів їх сімей^[18][10]:

• священиком був Василій Петрович Цареградський (23 роки). Очолив хижнянський причт в 1848 році. Мав дружину Марію Павлівну (20 років) та дочку Олену (2 роки).
• псаломником був диякон Іоанн Полікарпович Хмілевський (31 рік). Його дружиною була Параскева Іванівна. Разом мали вони трьох дітей: Тимофія (3 роки), Романа (1 рік) та Олександру (6 років).
• паламарем був псаломник Симеон Йосифович Кібилковський (або Кобилковський). Зі своєю дружиною Іуліанією виховув сина Фотія (11 років) і доньок Анну та Марію.
• просфорня Домініка Григорівна Березовська (50 років) була четвертим членом штатного причту. Вона проживала разом з донькою Марфою.

• Глікерія Симеонівна із сином Лесем, вдова покійного паламаря Никифора Ольшевського.
• священицька вдова Євгенія Антонівна Хмілевська (50 років), мати диякона Іоанна Хмілевського.

У березні 1855 року, в часи селянського руху, почалися розрухи в Уманському повіті, зокрема в Хижні. Селяни записувались в козаки та писали скарги на поміщиків, здебільшого на російських, оскільки панщина в них була важча за польську. Різких форм розрухи не набули^[19].

У 1857 році в селі Хижня, а у 1858 році уже й в інших селах Уманського повіту, поширювались чутки про звільнення від кріпацтва. Цьому передували чутки про вбивство пана^[20].

За результатами 10 ревізії (за указом від 26 серпня 1856 року), яка проводилась у 1857—1859 рр., було отримано дані різних категорій представників духовного стану станом на 1858 рік, зокрема в Хижні. На цей час чисельність хижнянського духовенства становила 13 осіб^[18][10]:

• священиком служив Павло Павлович Вишинський (69 років). На той він час був вдівцем. При церкві числились також його четверо дітей: Василієм (23 роки), Капітон (18 років), Ілля (16 років) та Єлисавета (17 років).
• дияконом був Федір Петрович Лагозинський (32 роки). Зі своєю дружиною Домнікією Іоаннівною (20 років) мав 2-річну доньку Єлисавету.
• наказним паламарем був Василій Макарович Майбродський, якому на той час було 19 років.
• просфорнею була Олександра Федорівна (41 рік). Вона була вдовою покійного псаломника Йосифа Івановича Станевича. Разом з нею проживало троє її дітей: Марія (17 років), Анна (14 років) та Ольга (11 років).

Також у 1858 році у Хижні була відкрита церковно-парафіяльна школа.

В журналі «Київська минувшина» № 1 1905 року є розповідь священника Северіана Вишинського від 1868 року. Він розповідає зокрема про те, як його батька, священника Павла Вишинського, через те, що він записував селян в козаки, перевели з Федюківки до Хижні^[21]. В Багві Северіан Вишинський був священиком Миколаївської церкви. Це також вказано в даних 9 та 10 ревізій, відповідно 1850 (коли йому виповнилось 32 роки) і 1858 років. Також з липня 1862 року він був там учителем.

Коли ж батько за старістю вийшов за штат Северіан і сам переїхав із Багви до Хижні, оскільки вважав, що Хижня — це незрівнянно кращий прихід.

Павло Павлович Вишинський помер років через десять після виходу за штат у селі Новоселиці Звенигородського повіту, де проживав та був священником його інший син Роман Вишинський. Там же біля Новоселицької церкви Павло Вишинський був похований.

Наступником о. Павла став Северіан Вишинський.

Станом на 1 липня 1862 року вчителем в Хижнянській церковно-приходській школі був Северіян Вишинський, де навчав 18 учнів, в тому числі жін. — 2^[22][23]. Такі ж самі дані вказані на 16 грудня 1866 року та 1 червня 1870 року.

Про Хижню згадується в книзі 1864 року Л. Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії»^[24][25]:

Хижня, село в 1-й версті від Тікича, при безіменному струмку. Жителів обох статей 1480; землі 4291 десятина. Належить Діомиду Парфьонову (православ. іспов.). Церква Троїцька, дерев'яна, 5-го класу; землі має 118 десятин. Невідомо в якому році побудована. Оригінальний текст (рос. дореф.) Хижна, село въ 1-й верстѣ отъ Тикича, при безъимянномъ ручьѣ. Жителей обоего пола 1480; земли 4291 десятина. Принадлежитъ Діомиду Парфенову (православ. испов.). Церковь Троицкая, деревяная, 5-го класса; земли имѣетъ 118 десятинъ. Неизвѣстно в какомъ году построена.

Названий вище «безіменний струмок» є малою річкою під назвою Тива^[5][4][3].

Коли кріпацтво було скасовано, було розпочато формування нового волосного устрою. На цей час селяни мали лише незначний інтерес до формування місцевих органів влади. Невисокий рівень освіти, патріархальна культура та підвищена активність поляків, які масово займали посади у волосних правліннях — можливі причини такої низької активності селян. Вони не асоціювали нову владу з чимось своїм.

Станом на 1864 рік старшиною Хижнянської волості був Юхим Черниш. На той час у волості очевидно бракувало писаря, без якого працювати було значно важче. Тому у січні 1864 року за підтримки громади волості старшина запросив зайняти посаду писаря (як вказують джерела — свого приятеля) 49-річного Миколу Жугу. Служивши 20 років у війську, Жуга був нагороджений різними медалями (також одною срібною) та мав також досвід писаря. Черниш також запропонував Жузі самому встановити собі зарплатню. Жуга ймовірно погодився, проте пізніше був заарештований в Червоному Куті разом з іншими селянами за побиття поміщика Пясецького. Після арешту Жуги наступником став Андрій Зеленько. 15 липня 1864 року в нього теж проводили обшук, знайшли книгу Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». Хоча вона не була заборонена, слідчі все одно склали акт вилучивши книгу^[26].

У 1864 р. хижнянський волосний старшина скаржився уманському повітовому справнику, що тутешні селяни відмовилися платити податки й викупні платежі, мотивувавши це тим, що в інших повітах подібні платежі відсутні^[27]. Пізніше стало відомо, що декілька односельців підбурювали мешканців с. Червоний Кут, а також мешканців сусідніх сіл в Таращанському та Звенигородському повітах. У святкові дні вони збирали селян та показували їм якусь грамоту.

20 жовтня 1866 року Северіана Вишинського нагородили набедреником.

В 1868—1869 роках 2-м псаломником в с. Хижню був Григорій Павлович Рубан. який походив із духовного стану. У 1864—1868 роках він був послушником в Києво-Печерській Лаврі^[10].

1 червня 1870 року Северіян Вишинський був нагороджений скуфією, а 16 квітня 1877 року він отримав камилавку^[10].

Згадка про Хижню в географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, виданого в 1880 році^[28]:

Хижня с., Уманський повіт, над невеликою річечкою, що впадає до Тікича, віддалена від Умані за 26 верств. Жителів 1480, православного сповідання. Парафіяльна церква та шкілка. Належить Парфєкову. Велика гуральня (горілчане виробництво) з виробництва горілки з меляси. Чорнозему першого ґатунку 4291 десятина. Волосне правління в цьому ж селі, поліцейське - в Умані. Оригінальний текст (пол.) Chiżna, wś, pow. humański, nad niewielką rzeczką wpadającą do Tykicza, o 26 w. odległa od Humania. Mieszk. 1480, wyznania prawosławnego. Cerkiew parafialna i szkółka. Należy do Parfiekowa. Duża gorzelnia wyrobu wódki z melasy. Ziemi pierwszorzednego czarnoziemu 4291 dzies. Zarząd gminny w tejże wsi, policyjny w Humaniu.

Вказаний вище завод (або ж гуральня) також належала самому Парфьонову. Завод був заснований у 1880 році^[29].

Також на той час у Хижні проживало 1814 жителів, 336 дворів. Було волосне правління (повітове місто за 43 версти). У Хижні функціонували: православна церква, школа, постоялий двір, 4 лавки, паровий і вітряний млини. За 3 версти — гуральня з паровим млином^[4].

За іншими даними на 1885 рік у Хижні проживало 2194.^[30]

Станом на 1887 рік^[31][32] гуральня в Хижні належала дворянину Фемістоклу Кузьмичу Попандопуло, управляв заводом Ісаак Йосипович Перельман. Гуральня була в оренді в Південно-Російського винокурного промислового і торгового товариства. Працювало там 30 робітників. Спирт відправлявся в Одесу, а звідти — за кордон. У 1884 р. прибутки заводу склали 488 тис. руб. За іншими даними на цьому заводі оброблялась патока. Спирт за кількістю 37600 відер з Хижнянського заводу відправлявся в Білу Церкву. Решта — збувалась на місці.

Також був маслобійний завод дворянина Парфьонова, заснований в 1872 році. Орендують Фтігор Авербух і Леві. Приводиться в дію локомобілем в 12 сил. На заводі 3 преси, три водяних насоси, дві пари бігунів, пара вальців, чотири сковороди і два фільтри. Перероблялось: конопляне насіння, соняшник, льон і ріпак — всього 25000 пудів; масло збувалось у Київ та Одесу; через станцію Біла Церква відправлено 6 т. п. Завод діяв 147 днів, при 32 робочих; як паливо використовувалась солома^[31].

19 травня 1888 р. в Хижні від необережного поводження з вогнем згорів завод по виготовленню крупи землевласника Петра Калашнікова^[33]

В Київських єпархіальних відомостях від 22 лютого 1888 року вказано, що на кліросному послуху в Хижні був священник Андрій Вишинський^[22]. Також в Хижні працювала школа грамоти^[12].

В 1888 році винокуром був Янкель Лебедєв, а гуральня була в оренді в Південно-Російського винокурного промислового і торгового товариства^[34].

Також у 1888 році в Хижні один селянин виорав близько 2000 штук старовинних срібних та мідних монет різної величини^[35].

У 1870-1880-х роках для Св.-Троїцької церкви була споруджена дзвіниця, вартістю 2000 рублів^[10].

Станом на 1891 рік в Хижні проживало 2266 осіб, а на заводі працювало 20 осіб^[36].

В 1892 році в Хижні працювала лікарська приймальня та завідувач сільський дільничий лікар. Також в Хижні знаходився мировий посередник 2-ї дільниці^[37].

У 1894 році парафіян чоловічої статі в Хижні налічувалось 1196 осіб^[10].

Станом на 1894 рік гуральня в Хижні належала дворянину Фемістоклу Попандопуло, орендує Іоль-Нусим Тульчинський, завідувач Яків Захарович Лебедєв^[38].

За даними перепису населення Російської імперії 1897 року в Хижні проживало 2614 осіб (1273 чол. 1341 жін.)^[39].

Станом на 1897 рік позаштатним паламарем при церкві працював 69-річний Александрович Василь Тимофієвич^[40].

В 1899—1900 роках волосним старшиною — В. Люльченко, писарем — І. Лисяний.

В 1899 році мировим суддею 3-ї судово-мирової дільниці був Дмитр. Христофор. Клопов, с. Хижня^[41].

Також в 1899 році Хижня була в 2 медичній дільниці, 5 благочинному окрузі^[41]. В Хижні знаходилися прийомні покої.

Станом на 1899 рік 62 десятинами біля Хижні (загальна цінність 6300) володів Грушенко Олекс. Мик, Беляковський Юхим — 586 десятин (цінність 69646), Закаблуковський Єлисей Семенович — 180 дес. (цінність 18000), Лисяний Іван Лук'янович — 93 (12158), громада Хижні — 52 (5761), Ятовський (або Яневський) Данило Іванович — 289 (34370)^[42]

Протягом останньої чверті XVIII — ХІХ ст. в Хижні та в сусідніх селах компактно проживали старообрядці. З кінця ХІХ ст. в краї, почав активно поширюватися штундизм^[12].

Наприкінці XIX століття через дорогу від церкви (на місці теперішніх пришкільних ділянок) стояла старенька хата — це була школа. Замість парт — столи й ослони. Тут навчалося всього до 10 учнів — це були діти тих, хто міг заплатити два пуди зерна в місяць. Дітей навчав дяк.

В 1900 році село Хижня було власницьким і належало Юхиму Фомичу Беляковскому. Господарство в селі вів сам поміщик. Господарство велося по трьохпольній системі.^[43]

Дворів у Хижні — 511, населення — 2499 осіб (1211 чоловіків, 1288 жінок). Землі 3578 десятин, з них належить: поміщикам — 1657 дес., церкві — 118 дес., селянам  1803 дес. Головне заняття селян — хліборобство.

Відстань до повіту (м. Умань) — 40 верст, до залізничної станції («Поташ») — 25 верст, до телеграфної станції (м. Жашків) — 20 верст, до державної поштової станції (м. Буки) — 8 верст, до земської державної поштової станції (с. Вороне) — 4 версти.

В селі є: одна православна церква, одна двокласна приходська школа, 1 державна винна лавка, 1 водяний млин і один цегельний завод, що належать поміщикові, 1 вітряний млин, 5 кузень, 1 приймальня, 1 фельдшер та 1 хлібний магазин, де до 1 січня 1900 року було 628 чт. озимого та 314 чт. ярового хліба. Пожежний обоз складається з 1 насоса, 2 бочок, 5 багрів.

В 1899—1900 роках землею біля Хижні володіли: Біляковський Юхим — 586 десятин (загальна цінність 69646), Закаблуковский Єлисей Семенович — 180 десятин (18000), Лисяний Іван Лук'янович — 93 десятини (12158), Ятовський Данило Іванович — 289 десятин (34370), спільнота селян села Хижні — 52 десятини (5761)^[42][43].

В Хижні у 1900 році проживав 61 єврей (29 ч., 32 ж.)^[32].

Завідувач хижнянської воєнно-кінської частини відставний поручик Михайло Констянтинович Сусалін^[41].

Також у 1900 році почесним попечителем Хижнянської бібліотеки-читальні був лікар Порфирій Демуцький^[10]. Порфирій Демуцький, український фольклорист, хоровий диригент та композитор, у своїй автобіографії зазначав: «Захват співаків і авдиторії був надзвичайний, а через ті концерти, що єднали всіх селянських мешканців, набували з кожним роком все більшої популярності і ціни. Ті концерти розбудили всі наочні сили і скрізь в сусідніх селах стали виникати такі–ж хори і деякі з них дійшли до великого розвитку (так хор в Новій Греблі, Хижні, Красностівці, подібний в Крачківці, Янишівці), доведені були їхніми диригентами до такої перфекції, що виступали і на концертах прилюдних»^[44].

10 жовтня 1900 року Хижню відвідав преосвященний Сергій, єпископ Уманський. 2 жовтня він виїхав з Києва для огляду церков та церковно-приходських шкіл у повітах Києвської губернії^[45].

У 1901 році у Хижні проживало 2720 осіб^[10].

В лютому 1902 року на священицьке місце при Троїцькій церкві, яке з 19 листопада 1901 року було вільним, з с. Курава Бердичівського повіту було переведено Антонія Яковича Менчіца, який був родом із с. Заброд Волинської губернії. В 1857 році закінчив Київську духовну семінарію. Одразу після переведення в Хижню в лютому 1902 року він був удостоєний Ордену Св. Анни 3-го ступеня.

1901—1913 рр. — церква належала до 6-го Благочинницького округу^{[46][47][48][10]}.

В 1903—1904 роках був учителем 2-го класу 2-класної церковнопарафіяльної школи с. Хижні Яків Дометіанович Сікорський, якого потім перевели в Ухожу.

В 1904 році в Хижнянській двокласній церковнопарафіяльній школі пустувало місце вчителя з зарплатою 360 рублів^[10].

Станом на 1904 рік Хижня належала до 6-го благочинного округу, благочинним був священник з Побійної Андрій Когутовський^[49].

У час революції 1905—1907 у 1905 році село Хижня охопили аграрні страйки, де селяни вимагали збільшення заробітної плати та відсторонення від робіт селян із сусідній сіл^[50].

Станом на 1906 рік волосне управління Хижнянської волості знаходилося в Буках^[51].

У 1906 році на один з днів Великодня в селі зібралось на святкування багато народу, який милувався іграми й танцями молоді. В той час селянин Климентій Грабенко закликав своїх товаришів відправитись до місцевого землевласника Георгія Ящика, до якого Грабенко здавна відчував неприязнь, та влаштувати там якісь безпорядки. Дехто з товаришів уже погодились йти з ним, проте сільська адміністрація приборкала бунтівників і розігнала їх по домах^[52].

6 травня 1906 р. Антоній Менчіц був нагороджений Благословінням Св. Синоду з грамотою.

6 травня 1907 р. Антонія Менчіца було піднесено до гідності протоірея.

28 січня 1908 року окружним духовенством було відзначено 50-річний ювілей протоірея Антонія Менчіца. В день урочистостей Літургію співав хор учнів місцевої 2-класної церконопарафіяльної школи, яким керував учитель Леонтович. З близьких родичів були присутні син, теж священик, три доньки і брат, теж протоірей, котрий служив у Монастирищі^[10].

У 1908 році протоірей Антоній Менчіц отримав Орден Св. Володимира 4-го ступеня^[10].

В 1909 році Беляковський Юхим Фом. володів 2008 десятинами землі, частина якої була при Хижні^[46].

В 1909—1913 роках старшиною волості був Антип Єлисейович Малярчук^{[53][54][55][47][46]}.

У 1910 році в Хижні проживало 3 025 осіб (1 514 чол. і 1 511 жін.)^[10].

В лютому 1910 року батюшка о. Менчиц сповістив губернську земську управу, що в Хижні «косить» дітей скарлатина. Батюшка попросив лікарської допомоги, оскільки на той час померло уже 200 дітей^[56].

Пізніше, 20 серпня 1910 лікарсько-санітарним бюром київського земства повідомляється про хворих на холеру. В Хижні захворіло на той час 9 осіб, померло — 4 особи^[57]. Букським участковим лікарем уманського повіту було повідомлено, що причинами поширення холери в 1910 році було те, що родичі та знайомі відвідували холерних хворих. Окрім того бракувало чистої води. Зокрема у Хижні та Крачківці, де холера лютувала найдовше, населення брало воду з копанок, в яких пралася білизна холерних хворих.^[58].

У 1910 році у контексті кооперативного руху в Хижні було відкрито нове потребительське товариство^[59].

Церковний капітал у 1910 році складав 6 500 рублів. Церковний причт Хижні мав у розпорядженні 118 дес. землі, що було одним із основних джерел його утримання. Іншими джерелами утримання духовенстав були: оренда шкільної землі (300 рублів в рік), казенна платня, плата за треби та пожертвування добродійників^[10]. Окрім цього були також доходи з чашок, що стояли при іконах.

В 1909—1910 рр. писарем волості був Макар Федорович (Теодорович) Матсенко (або Матеєнко)^[47][46].

В 1909 році на місце 2-го псаломника в с. Хижню з Васильківському повіту перевели Віктора Петровича Вітвіцького — сина священника та випускника 1908 року Київської духовної семінарії. В Хижні він прийняв священицький сан. А через рік, 13 лютого 1910 року його призначили священиком в Нову Греблю^[10].

У 1910 році збудували нову кам‘яну церкву. Це була Євфиміївська церква. Її побудува поміщик Георгій Ящик. Святий Синод двічі (13 лютого 1911 р. і в травні 1913 року) слухав представлення Преосвященного Флавіана, Митрополита Київського і Галицького, з клопотанням відкриття вакансії другого штатного священника, з призначенням йому утримання з казни та псаломника для проведення богослужінь. Тож 30 серпня 1913 року був підписаний Указ про відкриття у Хижні другого штатного причту, але за умови, що Ящик внесе в Державний банк вічним вкладом 5000 рублів, відсотки з якого мали надходити на користь причту нової церкви, що становило 190 руб. чистого прибутку в рік^[10].

З 1910 року у Хижню з Чигиринському повіту був перведений для служби псаломником Георгій Шидловський. Він був сином священника, у 1891 році він закінчив 2-класне міське училище в Гайсині, а у 1908 році він склав іспит на псаломника^[10].

1 травня 1913 року священник Антоній Менчіц вийшов за штат^[10].

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття відбувалися аграрні міграції з села в пошуках кращої долі, зокрема, близько 1910—1914 рр. через малоземелля кілька хижнян поїхали на заробітки до Канади.

В 1911—1914 рр. — писарем волості був Полікарп Захарович Хомула (в записах також Намула, Хамула)^{[60][55][54][53]}.

При Хижні землею не менше 1000 десятин володів землевласник Ящик Георгій Юхимович (в 1910—1911 рр. написано Пилипович). Так, в 1910—1911 рр. в його володіннях було 1087 десятин [8, 10], в 1912—1915 рр. — 1180 десятин^{[61][60][55][53]}.

У 1913 році у працювали бакалія і мануфактура, винна лавка № 328^[62].

Населення Хижні за кліровими відомостями 1913 року:

Серед усіх хижнянських жителів 61 особа були іновірцями, 19 осіб духовного стану, 21 особа дворянського стану, 28 міщан і 2938 селян^[10].

З 25 вересня 1913 року на вільне священицьке місце був переведений із с. Заруддя Липовецького повіту Наркіс Чепурковський, яки зарекомендував себе добрим душпастирем^[10][60][61].

З 2 вересня 1913 року священником при новозбудованій Євфиміївській церкві став 26-річний вихідець зі священницької родини та випускник 1908 року Київської духовної семінарії Симеон Миколайович Татаров. Його було переведено з села Кожухівці Уманського повіту, де він прийняв священство^[10][60][61].

В 1914 році старшиною волості був Андрій Павлович Риженко^[60].

За митрополичою резолюцією від 12 березня 1915 року за № 1065, до дня Пасхи Наркіс Чепурковський був нагороджений скуфією^[10].

Пани Ящики і Яневські, напевне, єдині російські поміщики в цьому краї, якщо не рахувати родових помість російських магнатів, майже чужих цьому краю, які мешкають в Петербурзі чи за кордоном^[10].

В 1915 році роках старшиною волості був Георгій Петрович Коструба, писар — Микола Федорович Тележинський^[61].

1 липня 1917 року Симеон Татаров був нагороджений набедреником^[10]. А через три тижні його перевели в с. Городецьке.

10 листопада 1917 року на місце Татарова із с. Черкаса Васильківського повіту було переведено Євфимія Григоровича.

Поміщиками на той час були:

• Попандопуло Іван Еммануїлович, 180 дес., 400 саж., Хижня, хут.
• Яневський Георгій Данилович, 289 дес., 2226 саж., с. Хижня.
• Ящик Григорій Юхимович, 1105 дес., 2274 саж., с. Хижня.

Після Жовтневого перевороту в селі створено чотирикласну школу, яка існувала до 1927 року. У ній стали навчатися діти всіх селян.

28 грудня 1919 року УНР було видано таємний украз № ХVІІ по Запоріжському війську. В одній з частин якого вказано, що частини Запоріжського війська УНР осягнули район Вороне-Красний Кут. За планом, 6 загін мав вирушити по маршруту Хижня-Харківка-Маньківка, 3 дивізія з 8 загоном — по маршруту Хижня-Харківка. Метою було осягнути де-які райони в сторну Маньківки, зруйнувати телеграфні дроти, залізницю (Поташ тощо), захопити переїзди, встановити штаби в окремих населених пунктах (Легезино, Касанівка, Маньківка)^[63].

У травні 1920 року організовано Хижнянську сільську раду депутатів трудящих Маньківського району Київської області.

З інформації про партизанську діяльність УНР відомо, що 3 грудня 1920 року 50 кавалеристів-партизанів прийняли бій в с. Хижня із 140-ю стрілецькою бригадою красноармійців. У результаті — красноармійці роззброєні, а комбриг убитий^[64].

У 1921 році було утворено Київський трест радгоспів, до якого входили села: Хижня, Вороне, Павлополь, Антонівка і Мар'янівка. Керівником цього Українського господарства (УРГО) був Павловський^[65].

В 1922 році організовано радгосп (Хижня, Вороне, Павлівка, Антонівка, Мар'янівка). Першим директором став Петренко^[66].

За 3 км від с. Хижня в 1923—1924 рр. утворився хутір Одая (з молд. Odaia — хутір). Який було перейменовано на Одай. Хутір увійшов до Хижнянської сільської ради.

25 листопада 1924 року на 10 годину було скликано усіх політруків в Умань в Окрком ЛКСМУ на триденний курс-з'їзд політруків для політроботи на осінніх табірних зборах допризовників 1903 року. В списку політруків, які повинні були з'явитися був також політрук з Хижні Демиденко Савва Афанасієвич^[67][68].

У 1927 році на території сіл Хижня та Одай засновано три колгоспи — «Нове життя», «Колгоспна правда», «Комунар». Та у 1929 році в селі пройшла суцільна колективізації. Були усуспільнені коні, вози, сани, сільськогосподарський реманент.

З 1928 року школу реорганізовано на семикласну (неповну семирічку). Першим директором школи був Александрович Андрон Васильович^[69].

Будівництво нинішньої середньої школи почалося в 1934 році. Для цього розібрано дві церкви, дерев'яну і цегляну (панську). Під час розібрання дерев'яної церкви знайдено могилу і пляшку з запискою, в якій зазначено: «Тут похований сотник Війська Запорозького». На його могилі й збудовано церкву^[69].

У 1936 році будівництво завершилося, й невдовзі учні навчалися в новому приміщенні, у 1941 році був випуск першого 10 класу. Але життя школи перервала війна, у приміщенні розмістився німецький госпіталь.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СРСР 1923—1933 та 1946—1947 роках.

Зі спогадів Катерини Марченко, 1919 р. н., жительки села Кищенці, дослідниці Голодомору^[70][71][72]:

А в Кищенцях і далі закопували. Було в селі 1932—1933 року 1200 дворів. Загинуло від голоду 2000 осіб. Досліджував події голодних років у селі Кищенці нині покійний Яценко Петро Михтодович, що мав вищу освіту, був людиною розумною і обдарованою. Село Хижня, в 6-ти кілометрах від Кищенець. Померло від голоду 1500 осіб. Досліджував події голодомору в цьому селі Тим Гаврилюк, що вже був у 90-річному віці. Мав освіту — реальне училище.

Проте, за офіційними даними вказано, що в 1932—1933 роках в селі від голоду загинула 271 особа^[73]. Мартиролог укладено на підставі свідчень очевидців Голодомору. Деякі їхні спогади про роки голоду:

Олійник Марія Павлівна, 1924 року народження^[74]:

Мій дід мав машину, двигун, січкарню, пасіку. Коли почалася колективізація, у нього усе забрали. Вигнали з хати жінку, його і двох дітей. Пізніше дід виїхав до Сибіру. Мій батько на другий день пішов і все добро переволік назад, додому. Прийшли активісти і відібрали усе. Забрали вівці, корову, все, що було у господі. Батько змушений був покинути сім'ю і поїхати на Донбас. У 1932 році мати розрізала ногу склом, і через це не могла піти на роботу у колгосп. Прийшли активісти і голова колгоспу Байрак, і за те, що мати залишилася вдома, викопали геть усе на городі: картоплю, буряки, моркву, квасолю. У нашій сім'ї було п'ятеро дітей. Старший брат помер. Сестра, в якої позапухали очі, ледве врятувалася від голоду гіллям з вишень.

Завада Євдокія Захарівна розповіла, що діялося у ті страшні роки^[74]:

Це було 1933 року. Року, коли люди не були вже людьми, а можна сказати нелюдами. Всі, хто ще мав силу працювати, одержували в радгоспі (тоді в селі існував радгосп) пайок, який складався з кусочка глевкого хліба і щось похоже на висівки, що нині скормлюють свиням. У нас чудом уціліла корова, і тому лише спасались молоком. Поряд нас жила наша родичка Секлета з свекрухою та хлопчиком Васильком. Вони вже були опухші, ноги набряклі і, можливо, з нелюдських мук голодання, вона пішла до сусідки Попик Параски, яка ходила на роботу в радгосп і вкрала в неї пайок. Кожна жива людина тоді дорожила крихтою хліба, мабуть тому і домовилась Параска зі своєю подругою Ганною Лисак піти і забрати той крихітний пайок. А перед цим хлопчик Вася прийшов до мене і попросив, щоб я дала йому ніж. На моє запитання: «А що ж ви будете ножем різати?» він біднесенький насилу вимовив: «Мама буде бугилу різати та юшку варити». Це така трава, з якої варили юшку. А другого дня його мати принесла пальтечко з хлопчика і сказала, щоб я забрала своєму хлопчику, бо, мовляв, Вася помер в інтернаті колгоспному, в який його забрали. Я кажу, що воно мені не потрібне, хлопчику 10 років, а моєму першому сину було півтори. Того ж дня вранці Ганна з Параскою пішли до них, щоб забрати свій пайок і побачили намочене м'ясо в макітрі, яке мало білуватий відтінок. Сапаючи буряки на полі, вони розмовляли між собою, дивуючись, що то за м'ясо намочене, ніби як із людської спини, а поряд ходив голова сільради тов. Голуб і почув про це. Забрав їх обох у бричку з поля і повіз до сільради, потім до Секлети у двір… То було м'ясо з їх хлопчика Васі. ЇЇ забрали, і про неї не відомо нічого й нині, а свекруха померла лежачи на печі. Коли моя свекруха запитала її: «А чи й ви, дядино, їли м'ясо з Васі?» — вона сказала, що тільки юшечку пила, а невістка щось хрумала. Тяжко і боляче й досі згадувати. У 1958 році мій старший син Микола почав будівництво хати на тому місці, де колись була хата Секлети. Копаючи котлован під хату, викопали дитячий череп, тому що тоді, скільки не шукали голову покійного Васі, знайти не змогли, як речовий доказ. Я заплакала, коли викопали цей череп, — нелюдські муки заставили жінку з'їсти своє єдине дитя.

А як же люди вірили в Сталіна, в його ідеї, в будівництво нового життя. Мій чоловік, нині покійний, Василь Завада був бригадиром, а головою колгоспу поставили Поліщука М., в якого було семеро дітей. Одного дня вранці мій чоловік зайшов загадувати на роботу його жінці (Головиха, семеро дітей, але і їй загадували іти на роботу — авт.-упор.), а вона плаче; діти голодні, опухші і їсти немає чого. Вона стала просити мого чоловіка, щоб він на коморі украв трішки у пазуху хоч макухи і приніс її дітям, бо, каже, боюсь і казати чоловікові. І мій чоловік, крадучись, ніс її дітям макуху. Розкажи тепер будь-якому голові колгоспу — не повірить.

Спогади Кривосара Іллі Леонтійовича^[74]:

У 1932—1933 рр. в нашому селі як і по всій Україні, був організований штучний голод. Урожай зернових культур був не гірший, ніж у попередні роки, але в державу було забрано хліба в декілька раз більше, ніж до цього. Люди залишилися без нічого: їли листя з дерев, ловили в Тікичі беззубки, інші несли свої домашні речі в села Охматів і Сабадаш, і обмінювали на картоплю та інші продукти. Справжній голод у Хижні почався з березня 1933 року. Виснажені люди пухли від недоїдання, масово помирали. На нашім кутку проживало 800 осіб, з них вимерло 140, а в колгоспі «Колгоспна правда» — 340. У дійсності в нашому селі померло понад 1000 чоловік. У селі був інтернат для сиріт, але й там діти вимирали з голоду. Випадки людоїдства були неодноразовими. Племенник Трохим поїв своїх мертвих дітей, вийшов на поле і помер. Часто могильщики забирали напівживих людей і везли до спільної ями. Так Кисіль Євдокія Пилипівна і Коломієць Максим Родіонович зовсім були виснажені, їх забрали і вкинули до рову з мертвими тілами. Тут, на кладовищі, вони назбирали кісточок черешень, на полі — лушпиння із зерна, підкріпились, і з трудом добрались до своїх осель і вижили. Проживши довге життя, вони померли в один день.

Кріт Олексій Фотович, мешканець села Одай^[74]:

У нас у селі жила жінка з двома синами і дочкою. Одного разу я пішов до них по щось. А в клуні ця жінка вже гострила ножа. Вона сказала своїм синам, щоб вони погукали мене. Хотіли зарізати мене, але я утік. А на другий день я узнав, що вона зарізала свою дочку, тому що не було що їсти. У голод 33–го року їли, що бачили: котів, собак, їли одне одного. Ось один з випадків. У сім'ї моєї дружини була корова, і вони жили краще. А їхня сусідка жила гірше, в неї зовсім не було що їсти. І ось одного разу ця сусідка прийшла до криниці по воду, впіймала котеня, яке бігало поруч, зловила його і з'їла. Хай Господь не доведе до такого голоду, який був зроблений штучно.

Жмуд Ганна Пилипівна^[74]:

Багато людей в той страшний рік скосила смерть. Люди пухли від голоду, або ставали людоїдами. Жив у нас у селі один чоловік із жінкою. Одного разу принесла ця жінка моїй мамі гарну хустинку, щоб поміняти на хліб. Її чоловік, мій батько, порадив: «Віднеси цю хустку назад, тобі потрібно годувати дітей». Понесла моя мама цю хустинку до тієї жінки, а коли прийшла, то виявилось, що її не було вдома. Зайшла в хату, в хаті було важке і насичене повітря, чоловік тієї жінки запросив присісти, а поглядом шукав сокиру. Помітивши щось не ладне, моя мама вирішила віддати хустку і піти додому. Але біля дверей чоловік із сокирою зупинив її. З переляку мама відіпхнула його і втекла. При обшуку хати, під піччю, знайшли три людські голови, які були заховані. Попід хати їздила підвода і забирала мертвих людей, яких відвозили в загальну яму на цвинтарі. Так одного разу забрали на підводу живого хлопчика. Він просився, щоб його відпустили, що він іще живий, але могильщики не хотіли іще раз їхати за ним, адже все одно умре. Відвезли цього хлопчика на цвинтар і вкинули в яму. На другий день він приліз додому. Роки голодомору зміг пережити.

Коломієць Соломія Мусіївна^[74]:

Їсти майже не було що, лише у бочці було накришено трішки буряків на борщ. Я з сусідкою Ганною пішли в Сабадаш, щоб наміняти хліба. Вдома я залишила трьох дітей Ганну, Колю і маленьку Нінку, а також двох сусідчиних дітей. Ішли пішки, дорога була не близькою, додому повернулися ввечері. Дітям дуже хотілося їсти, і вони з'їли кислі буряки. Ніна була зовсім маленькою, вона померла.

Бабій Текла Матвіївна^[74]:

Була велика голодовка, що їли бур'ян всякий, бараболю гнилу, дітей своїх їли. Померла мати, а дитина їла пальці своєї мертвої матері. Бувало ідеш з поля, а людина лежить на дорозі і просить кусок хліба. Самі ми чуть не вмерли, ноги попухли, та було жито на городі, та й пекли із нього млинці. Отак ми вижили. Була я виконавцем і послали мене туди, де зарізали дитину і склали м'ясо у діжку. Тоді ту жінку забрали, а м'ясо дитяче везли на підводі, то жінка з підводи хапала м'ясо і їла сирим.

Цвинтарна Тетяна Канівна^[74]:

У нашій сім'ї було шестеро дітей. З голоду померли батько, дев'ятирічний брат та сестра двох років. Тільки дякуючи корові, ми змогли вижити. Їли все, що потрапляло на очі. Пекли з полови млинці, добавляли мілясу. Вишукували на полі буряки, з них варили салабай.

Коломієць Христя Максимівна, 1919 року народження^[74]:

Ой Боже, по дорозі їдуть вози, нагружені пшеницею, музика грає, а ми танцюємо. Ми ж не знали, нащо і куди його везуть. Забирали геть усе. Було прийдуть, перевернуть у хаті все, повикидають з діжок приготовлене на зиму. Шукали не тільки зерно, забирали навіть образи. Одяг, рушники ми ходили міняти в Сабадаш, Соколівку на нещасну жменьку зерна.

Хвостенко Надія Трохимівна^[74]:

У 1932 році був дуже хороший урожай і, напевно, не було б голоду, якби наприкінці 1932 року не забирали б у людей все, що було: кури, гуси, качки, корови, коні, кози. Забирали все, навіть до останньої крихітки хліба. Коли була зима, то померло дуже багато людей. Ходили попід хати не з Москви, а з нашого села і забирали все, оставляли людей без нічого. Люди мерли і дуже слабли. Був виділений спеціальний їздовий, який збирав мертвих, живих, напівживих і скидав їх в одну яму. Одного разу, коли людей звезли до цієї ями, то одна жінка, яка жила на Лисаківці, вночі вилізла з ями і городами пішла додому. Вона дуже довго ховалася вдома, щоб її знову не вкинули в ту яму. Були й приклади людоїдства. Яма з мертвими людьми була ще не повна, і голодні односельці обрізали шкуру з трупів і їли її сирою. Коли настала весна, люди здирали з дерев глей і з листям їли його. Це були дуже тяжкі дні.

Питель Віра Амонівна, 1924 року народження^[74]:

Пухлі, виснажені, голодні люди; немічні, сухі, скривджені діти плачуть, їсточки просять. Рачкують по землі, шукаючи здобичі, щоб що-небудь вкинути в рот. Порачкує, порачкує і припаде до землі, умираючи голодною смертю. Немає нічого. Не вистачає листя на деревах — обривають люди, сушать і з мерзлою картоплею, яку вишукують на полі, печуть матержаники. Не видержуючи голоду, люди втрачали материнські почуття і совість. Різали своїх дітей, їли. Люди ставали гірше звірів. Баба Сидориха зарізала свого хлопчика — сина Васю. Порубала, склала в чугун і винесла в погріб. Огляділися сусіди, що не видно Васі, кинулися шукати. Найшли його м'ясо в погребі. Суд таких людей не карав. Судом була голодна смерть. Люди рятували себе падаллю. На полі вишукували дохлих тварин, рубали на частини і їли. Багато матерів підкидали своїх дітей під тин інтернату, а самі ішли світ за очі. Люди гинули, як потравлені мухи, падали на дорозі, де тільки заставала їх смерть. Виділялася підвода, що збирала померлих людей, аби не залишити на розтерзання собакам. У широку, але не глибоку яму (бо не було кому копати) звозили мертвих і напівмертвих жінок, чоловіків, дітей. Ці маленькі божі створіння рученятами брали землю у рот і їли. Яник, ще молодий хлопець, був сліпий і каліка на ноги, валявся у дворі і просив їсти, та так і помер голодною смертю. Люди взяли його, замотали в рядно і занесли до ями. Поклали його так, у рядні, зверху на мертвих. Домовин ніхто не робив, не було кому і не було з чого. Людей кидали, як тварин у скотомогильник кидають. Хто зміг вижити, хто діждався жнив, ішли в поле і крали колосочки, тим і спасалися. Та й колосочки було не так легко взяти. Дорослих судили, а дітей сильно били. Після голоду, ті, хто вижили, розшукували своїх дітей і знову створювали сім'ї.

Козій Євдокія Петрівна народилась 1 березня 1930 року^[75]:

У 1933 році почався жахливий голодомор. Мого діда розкуркулили, їсти було нічого. Тому батько зарізав теличку. На вечір ми їли м'ясо, його мама приготувала. На ранок бабуся, братик і мама не прокинулися. Я залишилася одна з батьком. Тоді мені було три роки …

30 січня 1933 року у доповідній записці начальника Київського обласного відділу ОДПУ Розанова і начальника секретно-політичного відділу Київського особливого округу Державного політичного Управління Медведєва про продовольчі труднощі і випадках голоду на цьому грунті в Київській області було вказано, що «останнім часом в колгоспі є групи чоловіків і жінок від 50 до 100 осіб., які категорично вимагають видачі хліба. Правління колгоспу повністю розрахунку не виробляло. Бідняк-одноосібник Б. вживав у їжу собак і кішок, причому колгоспникові Коломійцю говорив, що збирається вживати в їжу і людське м'ясо.».

Свідчення зберігаються в Державному архіві Черкаської області (ДАЧО, Р-5664, оп. 1, спр. 44).^[73]

Уже в роки незалежності України на сільському кладовищі було встановлено пам'ятний хрест жертвам Голодомору 1932—1933 років^[76].

Жертвами Сталінських репресій 1930-х — 1950-х років, за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР стали наступні жителі Хижні^[77][78]:

• БІЛОУС Савастіян Юхимович — 1884 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, середняк, малописьменний, безпартійний, діловод колгоспу. Заарештований 30 жовтня 1937 р. за звинуваченням за ст. 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) КК УРСР. Засуджений постановою трійки КОУ НКВС УРСР від 5 листопада 1937 р. та ув'язнений у ВТТ на 10 років. Реабілітований Прокурором Черкаської обл. 24 листопада 1999 р.
• ВЕРЗУН Григорій Петрович — 1889 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, закінчив 7 класів, фельдшер Воронинської лікарні. Заарештований 23.04.1938 р. Розстріляний 22.05.1938 р. за рішенням трійки при КОУ НКВС від 3.05.1938 р. Реабілітований Черкаським обласним судом 31.08.1957 р.
• ВИШКВАРКА Григорій Миколайович — 1896 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, освіта середня. На момент арешту проживав у Черкаська обл. с. Побійна Маньківського р-ну, працював учителем. Заарештований 7.02.1938 р. за ст.ст. 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-7 (шкідництво), 54-11 (всяка участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Постановою трійки КОУ НКВС 13.04.1938 р. приречений до розстрілу. Розстріляний 3.05.1938 р. Реабілітований Черкаським обласним судом 18.11.1959 р.
• ДІДУХ Яків Микитович — 1882 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, безпартійний, неписьменний, хлібороб. Заарештований 28.03.1931 р. за ст. 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) КК УРСР. Особлива нарада при колегії ДПУ УРСР 25.05.1931 р. вирішила вислати у Північний край на 3 роки. Реабілітований 24.11.1989 р. Прокурором Черкаської обл.
• КОЛЕСНИК Олексій Павлович — 1927 року народження, уродженець та мешканець с. Хижні, українець, освіта початкова. Місце проживання на момент арешту: Луганська обл. м. Стаханов, працював вантажником тресту «Кадіїввугілля». Військовим трибуналом військ НКВС Луганської обл. 26 березня 1946 р. засуджений до 10 р. позбавлення волі. Реабілітований у 1991 р.
• ВАСИЛЬЧИШИН Михайло Іванович — 1900 року народження, українець, безпартійний. Уродженець села Августівка Бережанського повіту (Галичина). На момент арешту проживав у Хижні, працював колгоспником. Заарештований 23.05.1938 р. за ст.ст. 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-6 (шпигунство), 54-11 (всяка участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Постановою трійки НКВС по Київській обл. 21.09.1938 р. приречений до розстрілу. Розстріляний 30.09.1938 р. Реабілітований військовим прокурором КВО 8.07.1989 р.
• КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Василь Степанович — 1892 року народження, українець. Уродженець села Ласкавиці Трембовського повіту (Галичина). На момент арешту проживав у Хижні, працював сторожем у колгоспі. Заарештований 23.05.1938 р. за ст.ст. 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-6 (шпигунство), 54-11 (всяка участь у контрреволюційній організації) КК УРСР. Постановою трійки УНКВС по Київській обл. 21.09.1938 р. приречений до розстрілу. Розстріляний 30.09.1938 р. Реабілітований військовим прокурором КВО 8.07.1989 р.
• БОНДАРЕНКО Микита Павлович — 1892 року народження, українець, освіта: середня, економіст по паливу. Арешт: 1936.10.31. Розстріл: 1937.09.27. Реабілітований в лютому 1957^[79].
• ГРЕЧИШНІКОВ Іван Семенович — 1892 року народження. Був засуджений Трійкою Київського облуправління НКВС УРСР до розстрілу (ВМП). Розстріляно у м. Києві 19.05.1938 р. Похований у Биківні^[80].
• КУМАНІВСЬКИЙ Данило Радіонович– 1893 року народження. Був засуджений Трійкою Київського облуправління НКВС УРСР до розстрілу (ВМП). Розстріляно у м. Києві 19.05.1938 р. Похований у Биківні^[80].

427 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 169 з них загинули, 148 нагороджені орденами й медалями. На їх честь в 1958 році в селі споруджено обеліск Слави. В 1952 році в селі споруджено пам'ятник воїнам, що загинули в боях за відвоювання села.

Список військовополонених хижнян у роки радянсько-німецької війни 1941—1945 рр.^[81][82][83]:

• Завада Микола Іванович — 25.03.1918 року народження, солдат, рядовий. Табір Sandbostel (Сандбостель). Загинув у полоні 26.02.1944 р.
• Руленко Макар Кузьмович — 2.02.1910 року народження, солдат, рядовий. Загинув у полоні.

В інформації з доповіді про безповоротні втрати, де було вказано про підрив Кілектора «ККО-2», який 25 серпня 1944 року в районі Шепелевського маяка (Фінська затока) потопив німецький підводний човен U-242, вказано про смерть Хижнянина^[84]:

• Остапенко Іван Іванович — 1921 року народження. В 1942 був призваний до служби в Кронштадтський РВК, Ленінградської обл., Кронштадтського р-ну. Останнє місцеслужби: КБФ, ОВСТиГ КМОР. Військове звання ст. червонофлотець. Дата смерті: 25.08.1944.

З даних про втрати в Польщі відомо про загибель жителя Хижні Маклая Якима Пилиповича, 1902 року народження^[85].

За даними «Центральної Бази даних імен жертв Шоа» однією із жертв політики німецьких нацистів по запланованому знищенню єврейського етносу був уродженець Хижні^[86]:

• Леонід — народився в 1915 році, місце народження: Хижня, Україна. Батько: Бен, мати: Ривка. Місце проживання до війни: Умань, Україна. Місце перебування під час війни: Рубцовськ, Росія. Леонід загинув в 1944 у віці 29 років, місце смерті: Одеса, Україна. Джерелом інформації є лист показань свідків, де подавачем цих даних вказаний брат постраждалого Іосеф.

9 січня 1944 року в 932-й день війни Радінформбюро повідомило про те, що війська 1-го Українського фронту, продовжуючи наступ, оволоділи рядом населених пунктів, серед яких була і Хижня.

У 1944 році в боях за визволення Жашківського району брала участь 163 стрілецька дивізія, якою командував генерал-майор Ф. В. Карлов. Ось що він розповідає про ці події^[87]:

Мені пригадується зима 1944 року. Погода нас тоді не дуже балувала. Сильні морози змінювалися великими снігопадами і піднімалася така хурделиця, що навіть за два кроки нічого не можна було розгледіти. Але наступ військ, розвивався успішно. Ми тоді звільнили Сквиру, Красилівку, Жашків, Тинівку, Нову Греблю, Антонівку, Попівку, Хижню, Буки, Маньківку, Дзензелівку, Вороне, Охматів, Сорокотяги, Кищинці і багато інших населених пунктів.

Деякі спогади Хижнян про війну: Козій Євдокія Петрівна народилась 1 березня 1930 року^[75]:

Мені було 11 років, коли почалася війна. На той момент я закінчила 5 класів школи. У 1941 році батько пішов на фронт і не повернувся. Він був партизаном, і як нам говорили, йому відірвало руки з ногами в окопі, через що він і загинув. Але що насправді трапилося з ним — невідомо. З тих пір я жила з мачухою і трьома найріднішими мені людьми (сестрами Катею і Ніною, і ще братиком Васею). 13 січня в наше село прийшли німці і почали всіх гнати. Снігу на землі не було, були калюжі і дуже холодно. Тоді ми голодні і роздягнені пройшли босоніж 17 кілометрів до села Харківка, раніше це було село у Київській області. Я несла свого молодшого брата на руках, йому було три. Німці били прикладом всю дорогу і дітей, і дорослих, а один з них нас фотографував. Були й такі жінки, хто залишився в селі, вони стали жити з німцями. Моя сім'я провела в окупації 3 роки. За цей час нам доводилося спати в льохах, нас ховали місцеві селяни, бо німці забирали всіх дітей і жінок, але не чіпали людей похилого віку. Ми майже не їли, зовсім не милися, спали на сіні. … За чотири місяці до закінчення війни нас евакуювали, і всі, хто зміг вижити, потихеньку стали повертатися додому. У квітні 1945 року повернулися і ми. Повернувшись назад в Хижню, ми знайшли свій дім без вікон і дверей. Була весна, тепло, тому ми жили перший час у ньому. Брат і сестри знову пішли в школу. Мама пізніше продала будинок і виїхала жити до своєї матері. А ми стали жити у своєї бабусі по батькові. Одного разу ми їздили на Західну Україну, до Польщі, і обмінювали ганчірки, що залишились на хліб, картоплю та інші продукти. Їсти все одно було нічого, тому ми бігали на поля збирати гнилий буряк і картоплю. Але там були наглядачі, які скакали верхи на конях і били нас батогами, щоб не крали. Все тіло було в крові, але ми не здавалися, їсти хотілося сильніше. Ще на полях збирали житні колоски. А з листя навчилися робити борошно. З борошна пекли «деруни». Дев'ять років я пропрацювала на Україні бригадиром. У підпорядкуванні у мене було 9 осіб. Ми працювали на полях: обробляли землю, садили цукровий буряк, косили траву тощо. А взимку працювали на токах, там ми перелопачували землю.

Дозорець (Олійник) Раїса Яківна, 1924 року народження згадує:^[88]

Я, Дозорець Раїса Яківна, народилася в 1924 році в селі Хижня Жашківського району на Київщині. До липня 1941 ходила в школу, закінчила 9 класів. Мої предки були євреями, батьки — колгоспниками. У липні 1941 року в село увійшли німці. У селі було чотири єврейські родини: наша, бабусина (татова мама), тітка з двома маленькими хлопчиками, 4-х і 6-ти років, і ще сім'я старих людей — дідусь Хаїм і його дружина Юля, дітей у них не було. Як увійшли німці і вибрали поліцаїв (не знаю, чи вони самі добровільно пішли в поліцаї), нам сказали носити жовті шестиконечні зірки. Батька, Янкеля Абрамовича, і дядька забрали на війну, залишилися старі та діти. Мама завжди ходила на роботу, а нас, дітей, теж гнали на тік віяти зерно, а взимку розчищати сніг. Потім у нас забрали корову, свиней, курей, брали, що було в будинку. Десь на початку 1942 року нас всіх зігнали в будинок площею приблизно 20 кв. м, нас було 14 чоловік. Щовечора приходили поліцаї, клали по одному на лавку, били ременями, маленьких хлопчиків засовували під піч, в піч, старших — на піч. У нас забрали одяг, їжу, і кожну хвилину ми чекали, що нас розстріляють. Ми не жили, а мучилися, не знали, коли нам буде кінець. За три кілометри від нашого села жили мамині бабуся Хайка і дідусь Йоська. Я з братом пішла їх провідати, а коли ми йшли додому, на краю села нас наздогнав поліцай, зупинив, зняв з нас чобітки і вів нас розстріляти. А потім передумав і відпустив нас, сказав, щоб він нас більше не бачив. Це був березень, лежав сніг, і ми босоніж бігли додому, озираючись, чи не йде він за нами. Можете собі уявити наш стан і що робилося вдома, коли нас зустріли. Після цього мама пішла в радгосп Северинівка Озерянського цукрозаводу дізнатися, чи можна там перебути до приходу наших військ. Мамі сказала одна жінка, яка там жила і працювала, що там ховаються люди від вивозу до Німеччини, що там дуже багато полонених. Вважалося, що якщо працювати в радгоспах, це теж, що і в Німеччині. За роботу нічого не платили, працювали тільки за їжу, все (зерно, м'ясо) вивозилося в Німеччину. Від нашого села радгосп був в 70-80 км. Я з братом в цей час ховалася в знайомих українських сім'ях. Через три тижні мама прийшла за нами, і в березні 1942 ми пішли селами, ночували у людей, хто пускав до хати. У нас ні їжі, ні одягу не було, в чому втекли з дому, в тому й пішли. Коли ми дісталися до радгоспу, мама працювала на кухні, там вона і жила, мене взяла одна сім'я, у них було двоє дітей, а брата помістили в гуртожиток. В той самий день, коли ми пішли з дому в радгосп, наш батько йшов додому, він потрапив під Харковом у полон, втік звідти, і на підході до нашого села поліцаї його зловили і розстріляли в Бакшивому яру біля села Вороне Жашківського району. Всіх старих євреїв і дітей теж розстріляли, а молодших вигнали під польський кордон в гетто. Все це ми дізналися від тієї ж знайомої по радгоспу, вона нікому не говорила, хто ми, робила вигляд, що нас не знає. Нас ще рятувала чиста українська мова, наш зовнішній вигляд, та й працювали ми, як каторжні. Я працювала в полі, цілими днями боялася, щоб нас ніхто не дізнався і не сказав, хто ми. Їли в основному суп з проса, суп із сочевиці і хто з людей що дасть. Одягу зовсім не було, господиня мені (спасибі їй) за те, що я працювала по господарству, давала свою старий одяг, коли чашку молока, шматок пшеничного хліба. Десь на початку 1943 року з'явилася в цьому радгоспі сім'я — чоловік з дружиною, вони теж із нашого села, українці. Вони побачили нашу маму і сказали керуючому, що вона «жидівка». Він був фольксдойч. Викликав маму і сказав їй це, але нас не видав. Недалеко від нашого радгоспу перебували в лісах партизани, вони часто вночі приходили до нього і говорили, що якщо він видасть хоча б одну людину німцям, то його розстріляють. Часто приїжджала машина (говорили на неї «чорний ворон»), забирали чоловіків-полонених, які були партизанськими розвідниками, і розстрілювали. Ось так ми і жили, кожну хвилину чекали на смерть. У січні 1944 року нас звільнили радянські війська. брата відразу забрали в армію, додому він повернувся через сім років. Мама пішла додому, будинок був порожній, люди, що могли, те їй дали. Вона ще важко відпрацювала в колгоспі, а я додому повернулася в 1946 році: після звільнення радгоспу мене забрали працювати в контору, бо всі чоловіки були забрані в армію. У 1947 році я вийшла заміж за українця і стала Олійник.

Днем визволення Хижні від німецько-фашистських загарбників є 8 березня 1944 року.

В 1952 році в селі біля школи на місці братської могили, де 1 березня 1944 року було поховано 42 військовослужбовці, споруджено пам'ятник воїнам (Пам'ятник невідомому солдатові)^[89].

У січні 1954 року Хижнянська сільська рада в складі Маньківського району перейшла до Черкаської області. В цьому ж році відбувся перший післявоєнний випуск. Із школи вийшло 39 випускників.

У 1957 році на місці братської могили було встановлено пам'ятник (біля цвинтарю). Саме поховання датується 16 січня 1944 року. Кількість похованих військовослужбовців 42. Відомих всього 5^[89]:

• рядовий Глуховченко Данило Петрович, 1915 року народження. Загинув 16 січня 1944 року.
• рядовий Горбань Андрій Євдокимович, 1900 року народження. Загинув 16 січня 1944 року.
• капітан Пащенко Михайло Андрійович. Загинув 16 січня 1944 року.
• лейтенант Фролов Михайло Пилипович. Загинув 16 січня 1944 року.
• рядовий Дубовик Сергій Семенович, 1907 року народження. Загинув 16 січня 1944 року.

Також на честь загиблих в роки війни хижнян в 1958 році в селі споруджено обеліск Слави.

У 1958 році три колгоспи об'єднано в один великий колгосп «Комунар». У листопаді 1959 року Хижнянську сільську раду переведено до Жашківського району Черкаської області. Сільським головою обрано Коломійця Терентія Макаровича, який очолював село до 1982 р.

Указом президії від 4 січня 1965 року Президія Верховної Ради Української РСР постановила внести зміни в адміністративне районування і затвердити райони республіки. Хижня була затверджена за Жашківським районом^[90].

За успіхи в піднесенні врожайності сільськогосподарських культур у 1967 році господарству присвоєно почесне звання колгоспу високої культури землеробства. Також в цьому році було відкрито пам'ятник В. І. Леніну.

25 грудня 1967 року, у день 50-річчя проголошення радянської влади на Україні, в Хижнянській середній школі було відкрито Кімнату бойової Слави. Це була перша Кімната бойової Слави на Жашківщині^[69].

Станом на початок 70-х років XX століття кількість населення складала 1789 осіб. Партійна організація (створена 1925 року) об'єднувала 64 комуністи, комсомольська — 71 члени ВЛКСМ.

За сумлінну працю 184 трудівники села були відплачені урядовими нагородами. Колишній голова колгоспу Л. Я. Гайдаєнко — нагороджений орденом Леніна.

В селі розміщувалась центральна садиба колгоспу «Комунар», за яким було закріплено 3 295,8 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 3 055,9 га орної землі. В господарстві вирощували зернові і технічні культури, було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Працювали крупорушка, пилорама, столярно-слюсарська майстерня.

Також на той час працювали середня школа, будинок культури з широкоекранною стаціонарною кіноустановкою, бібліотека з фондом 14 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, дитячий садок, 5 магазинів споживчої кооперації, перукарня, майстерня побутового обслуговування.

У колгоспі «Комунар» у 1967 році було зайнято горохом на силос 72 га, а урожай силосної маси становив 290 ц/га. Також було замічена добра робота механізаторів колгоспу: техніка використовується найбільш продуктивно, всі роботи виконуються вчасно і високоякісно. Окрім цього відмічено досягнення В. М. Бутенка з колгоспу «Комунар»: з рядового механізатора він став бригадиром тракторно-рільничої бригади.

Станом на 1971 рік колгосп спеціалізувався на крільництві. 15 серпня 1971 року відбулося районне свято, присвячене закінченню жнив, на якому колгосп був відмічений як один з кращих господарств району. А за врожайністю пшениці зайняв «Комунар» друге місце (45,7 ц/га)^[91].

23 квітня 1976 року було відкрито Меморіал Слави, на плитах якого викарбувані 186 прізвищ жителів села, які загинули в роки німецько-радянської війни^[76].

У 1980-х роках головою села був Бардаченко Олексій Васильович 1958 р.н.

В 1989 році на основі фондів Кімнати бойової Слави було засновано Музей історії села. В музеї налічуються відділи: етнографії, війни, історії краю, сучасності, історії школи^[69].

Станом на 1989 рік у Хижні проживало 1063 осіб (429 чоловіків та 634 жінки) у селі Одай — 206 осіб (92 чоловіки та 114 жінок).

З 1991 року село входить до складу незалежної України.

В 1990-х роках головою села був Коломієць Олексій Терентійович.

В 2001 році в селі проживало 821 особа (352 чоловіки та 469 жінок). Дворів — 596. Сільським головою була Манелюк Ганна Раймондівна.

В 2001 році у Хижні з благословення керуючого єпархією на честь святого апостола і євангеліста Луки був заснований храм^[92].

На всеукраїнському переписі населення були отримані наступні дані щодо рідної мови жителів Хижні та Одай^[93][94]:

31 березня 2002 р. сільським головою с. Хижня обрано Коваленка Олександра Григоровича. Та його ж переобрано на новий термін 26 березня 2006 р.

У 2002 році до 70-річчя голодомору на сільському кладовищі було встановлено пам'ятний хрест жертвам Голодомору 1932—1933 років^[95].

Станом на 1 червня 2006 року на території Хижнянської сільської ради діють два фельдшерсько-акушерських пункти, дошкільна дитяча установа на 30 дітей, будинок культури, магазин, кафе, млин, теслярська майстерня.

Населення станом на 1 січня 2008 р. на території Хижнянської сільської ради зареєстровано 859 осіб, з них 727 дорослого населення. 132 особи до 18 років.

Підприємства станом на 2008 рік: СТОВ «Колос», ТОВ «Хижня».

1 листопада 2010 року сільським головою с. Хижня обрано Коваленка Олександра Григоровича від «Соціалістичної партії України».

В Хижнянській сільській раді налічується 12 депутатських мандатів. За даними ЦВК на виборах до Хижнянської сільської ради в 2010 році кількість депутатів, суб'єктом висування яких була «Партія регіонів», становила 8 осіб. Також 4 особи були самовисуванцями. Таблиця з детальними даними про результати виборів^[96]:

Станом на 2013 рік в Хижні функціонує загальноосвітня школа, яка неофіційно іменується «Школою семи див»^[97]. Директором школи є Коломієць Надія Яківна. Станом на 2013 рік в школі навчається 40 дітей^[98]. Також в 2013 році свідоцтва про базову середню освіту вручали лише четвірці випускників.^[99] Наразі школі загрожує внесення до розряду неперспективних шкіл^[97]. У Хижні діє також дошкільний навчальний заклад «Калинка», кількість дітей в якому 15. Куратором є Питель Ольга Григорівна.

Станом на травень 2015 року в Хижні проживало 619 осіб.

З 2015 року, згідно рішення Священного Синоду в Хижні було відкрито «Свято-Пантелеймонівський жіночий монастир»^[92]. Рішення було прийнято 27 жовтня 2015 року в Києві у Пантелеймонівському жіночому монастирі в Феофанії на черговому засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви.

У кінці 2015 року в рамках декомунізації було знесено пам'ятник Леніну. Замість нього встановлено пам'ятник односельцям — жертвам Голодомору.

11 червня 2016 року на святкування 80-річчя Хижнянської школи завітала відома співачка Ніна Матвієнко.

18 грудня 2019 року Жашківською міською радою було вирішено схвалити приєднання територіальних громад с. Хижня та с. Одай Хижнянської сільської ради до Жашківської міської об'єднаної територіальної громади^[100].

28 травня 2020 року на 44 сесії Жашківської районної ради депутатами було прийнято рішення про пониження Хижнянського закладу загальної середньої освіти 1-3 ступенів до 1 ступеня^[101][102].

У 2020 році Жашківський район, згідно закону про новий адміністративно-територіальний устрій, було ліквідовано, а Хижню переведено до Уманського району^[103].

У селі діють православна церква та церква Євангельських християн-баптистів.

• Кумановський Віктор Анатолійович (1975—2014) — солдат, Державна прикордонна служба України, учасник російсько-української війни.

Левитський (Левицький) Микола Михайлович (нар. бл. 1879) - український діяч на Зеленому Клину, випускник Петроградської духовної академії, член Благовіщенської Української Ради, завідувач національного відділу Амурського обласного управління Далекосхідної Республіки (м. Благовіщенськ, 1921-1922 рр.).^{[джерело не вказане 3334 дні]}

• 
  Центр села
• 
  Сільська рада
• 
  Школа
• 
  Будинок культури
• 
  Церква
• 
  Ставок на річці Тива
• 
  Меморіал Слави
• 
  Пам’ятник воїнам-односельчанам
• 
  Братська могила радянських воїнів (біля школи)
• 
  Братська могила радянських воїнів (на кладовищі)

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Черкаська область)

Хижня у сестринських Вікіпроєктах
	Портал «Черкащина»
	Теми у Вікіджерелах?
	Хижня у Вікісховищі?

• Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.

• Who-is-Who Український видавничий портал^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Chiżna // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 580. (пол.)