| Ушневич Олег Михайлович | ||
|---|---|---|
 | ||
| Народився | 20 червня 1982 Дрогобич, Львівська область, Українська РСР | |
| Помер | 20 лютого 2014 (31 рік) Київ,  Україна·Постріл снайпера | |
| Громадянство | Україна | |
| Національність | українець | |
| Місце проживання | Львівська область: Сколівський район, Сколе | |
| Відомий завдяки | громадський активіст, будівельник | |
| Конфесія | християнин | |
| Родичі | батько Михайло Ушневич, мати Євгенія (померла в 1985 році, народивши Олегу молодшого брата) | |
| Нагороди |
| |
| Сайт | facebook.com/oleg.ushnevych | |
Ушне́́вич Оле́г Миха́йлович (нар.20 червня 1982, місто Дрогобич, Львівська область, УРСР — пом.20 лютого 2014, Київ, Україна) — громадський активіст. Активний учасник Євромайдану. Герой України.
Біографія
Народився в сім'ї працівників Дрогобицького нафтопереробного заводу (теперішнє ВАТ НПК «Галичина») Михайла та Євгенії Ушневич. У віці 2.5 роки мати Олега померла народивши йому молодшого брата, якого разом з Олегом, на перший час, на виховання забрала до себе бабуся Анна, батькова мати зі Сколе, учасниця бойових дій, зв'язкова УПА. Згодом батько одружився вдруге з жінкою Анною, яка замінила хлопцям матір. Олег разом з батьками і сестрою Мар'яною проживали в Дрогобичі, а Роман, будучи ще маленьким залишився в бабусі і тітки в Сколе. Навчався Олег в Дрогобицькій середній школі № 14, потім — у Вищому професійному училищі № 19 м Дрогобича, де здобув фах столяра-різьб'яра . А після — в Університеті Львівська Політехніка на заочній формі, на будівельника. Після закінчення навчання деякий час працював в м Сколе, а потім у торговому центрі «Метро» у місті Львові.
З 2010 року працював за кордоном. На київському Майдані Олег Ушневич був із першого дня.[1] Ймовірно, на певний час Олег Ушневич поїхав з Євромайдану, тому що газета «Факти і коментарі» згадує про прибуття Олега в Київ разом з «Львівською сотнею Майдану» в трагічну ніч протистояння з 18 на 19 лютого 2014 року[2].
Ось як про прибуття «Львівської сотні» згадує майданівець, мешканець Кременчука Андрій Шупик:
Почалося! — Раптом закричав наш друг Вася. — Ідуть! Здається, «Тітушки» … Обернувшись, я побачив, як в нашу сторону рухаються чоловік сто з щитами і битами. Нас же в тому місці на Хрещатику залишалося вже не більше двадцяти … Вони йшли швидко і впевнено. Долаючи біль у коліні, я нахилився, підняв якийсь камінь … Уже готовий був жбурнути, проте метрах в п'ятнадцяти від нас незнайомці чомусь зупинилися. «Хлопці, це ж наші! — Несподівано закричав Вася. — Подивіться на їхні обличчя. Такі обличчя можуть бути тільки у наших!» І дійсно. Начебто з битами, але очі добрі … «Хлопці, ви звідки?» — Крикнув я. Вперед, гримнувши щитами, вибігли четверо чоловіків років п'ятдесяти і … впали перед нами на коліна. «Брати! Пробачте, що так довго Їхали!» Це поспішала на підмогу «львівська сотня».[2] Оригінальний текст (рос.)Началось! — вдруг закричал наш друг Вася. — Идут! Кажется, «титушки» ... Обернувшись, я увидел, как в нашу сторону движутся человек сто со щитами и битами. Нас же в том месте на Крещатике оставалось уже не больше двадцати ... Они шли быстро и уверенно. Преодолевая боль в колене, я наклонился, поднял какой-то камень ... Уже готов был швырнуть, однако метрах в пятнадцати от нас незнакомцы почему-то остановились. «Ребята, это же наши! — неожиданно закричал Вася. — Посмотрите на их лица. Такие лица могут быть только у наших!» И действительно. Вроде бы с битами, но глаза добрые… «Хлопцы, вы откуда?» — крикнул я. Вперед, громыхнув щитами, выбежали четверо мужчин лет пятидесяти и ... упали перед нами на колени. укр. «Брати! Пробачте, що так довго їхали!» Это спешила на подмогу «львовская сотня».
Зі спогадів активіста Євромайдану тернопільчанина Олексія:
Під час чергової спроби прорвати барикаду під ноги впала газова граната. Пам'ятаю вибух, а далі — темрява. Знепритомнів. Прийшовши до тями, побачив, що ... горю. На мені палав одяг, а я не міг встати. Зрозумів, що або зараз згорю, або затопчуть наступаючі силовики. Раптом хтось схопив мене за руки і кудись потяг. Я не бачив його обличчя. Помітив тільки, що людина без бронежилета. Він погасив на мені вогонь, затягнув в укриття і, переконавшись, що я в безпеці, побіг назад на барикади.[2] Оригінальний текст (рос.)Во время очередной попытки прорвать баррикаду под ноги упала газовая граната. Помню взрыв, а дальше — темнота. Потерял сознание. Очнувшись, увидел, что ... горю. На мне пылала одежда, а я не мог встать. Понял, либо сейчас сгорю, либо затопчут наступающие силовики. Вдруг кто-то схватил меня за руки и куда-то потащил. Я не видел его лица. Заметил только, что человек без бронежилета. Он потушил на мне огонь, затащил в укрытие и, убедившись, что я в безопасности, побежал обратно на баррикады.
Як пізніше дізнався Олексій, цим невідомим був Олег Ушневич. Та подякувати своєму рятівникові він не встиг[2]. 20 лютого 2014 року Олег Ушневич загинув від двох куль снайпера, які влучили в серце. Тіло було перенесено і ідентифіковано в готелі «Україна». Похований у місті Сколе[3]. Згідно інформації на сторінці в соціальній мережі «Вконтакті», Олег не входив ні в яку політичну партію, але щиро підтримував ВО «Свобода», чиї ідеї, програма захисту українців, та їхня послідовність були близькі його власним переконанням. А ще хлопець був переконаний, що він та всі інші люди вийшли на Майдан не за Європу, не проти когось, чи за когось конкретного, а за краще майбутнє наших українських дітей — так він висловився під час подій революції Гідності на своїй сторінці в соц мережах, це підтвердив брат Олега Роман Ушневич — депутат Сколівської міської ради від ВО «Свобода»[4].
Нагороди
- Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності[5]
- Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)[6]
Вшанування пам'яті
15 лютого 2015 року у місті Сколе встановили меморіальну дошку на честь Олега Ушневича.[7].
22 грудня 2014 року в Дрогобичі на фасаді будівлі Вищого професійного училища № 19, відкрито меморіальну дошку Олегу Ушневичу, Ігорю Борису та Івану Ісику.[8]
Пам'яті Героя Небесної сотні — Олега Ушневича присвячена частина експозиції історико-краєзнавчого музею «Сколівщина» у місті Сколе.[9]
Галерея
-
Дрогобичани в молитві за загиблими на Майдані, серед котрих троє з Дрогобиччини -
Молитва в Дрогобичі 20 лютого 2014 року за вбитими на Євромайдані -
Поминальна молитва в Дрогобичі за вбитими на Євромайдані -
Поминальні свічки від дрогобичан в спомин душ людей, вбитих на Євромайдані. Дрогобич, площа Ринок перед ратушею, 20.02.2014 -
пам'ятний знак на місці загибелі Олега Ушневича
Примітки
- ↑ Про полеглих наших Героїв…, Дрогобич Інфо, 21.02.2014
- ↑ а б в г «Нас оставалось не больше двадцати человек, как вдруг появилась „Львовская сотня“. Словно сам Бог послал этих ребят», Екатерина Копанева, «Факты и комментарии» № 30 (4248), 20 февраля 2015 года
- ↑ Сколівщина поховала Героя України Олега Ушневича, поряд з могилою одного з провідників ОУН Михайла Луцика [https://www.google.com/url?sa=t&source=web&rct=j&url=https://esu.com.ua/search_articles.php%3Fid%3D59415&ved=2ahUKEwi4vLDr1L3yAhVGpIsKHSHKCVAQFnoECAMQAQ&usg=AOvVaw11a8ChSfK2BPqRkltXz5SL&cshid=1629395947230
- ↑ Сторінка Олега Ушневича у ВК.
- ↑ Указ Президента України від 21 листопада 2014 року № 890/2014 «Про присвоєння звання Герой України»
- ↑ Патріарх Філарет нагородив почесними медалями родичів героїв Небесної сотні // ТСН, 5 липня 2015
- ↑ У місті Сколе встановили пам'ятний знак на честь Героя України Олега Ушневича, 15 лютого 2015 року
- ↑ Меморіальні дошки Героям у ЗПТО Львівщини. Сайт пам'яті (укр.). 26 лютого 2020. Процитовано 24 квітня 2020.
- ↑ Історико-краєзнавчий музей «Сколівщина». Сколівська міська рада. Процитовано 12 травня 2023.
Посилання
Джерела
- Про полеглих наших Героїв…, Дрогобич Інфо, 21.02.2014
