Українське кіно 1930—1940-х років характеризується втратою автономії від Москви, репресіями проти культурних діячів, підпорядкуванням кіноіндустрії військовим потребам.

У жовтні 1930 року республіканську кіноорганізацію ВУФКУ було реорганізовано в «Українафільм», яка вже не мала автономії своєї попередниці та підпорядковувалася безпосередньо «Союзкіно».

В естетичному плані український, як і весь радянський, кінематограф перебуває під вимушеним впливом «соціалістичного реалізму». Фільми, які не відповідають, вимогам цього стилю, переробляються, цензуруються, забороняються.

У жовтні 1930 року Всеукраїнське фотокіноуправління розформовується, перетворюється на «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно». Одеська кіностудія та Київська кінофабрика починають підпорядковуватися безпосередньо Москві. Ще раніше в 1928 році Ялтинська кінофабрика переходить в управління «Востоккіно».

У «Кіно-Газеті» абревіатура ВУФКУ остаточно зникає вже в серпневому номері за 1930 рік, в журналі «Кіно» — в № 17 за жовтень 1930 року. У наступному номері журналу проголошується «нещадна боротьба з „аполітичністю“ в кіні, естетством, з головокрутним експериментаторством заради експериментаторства, з голим формалізмом, з ідеологічним впливом буржуазних і дрібнобуржуазних течій закордонної кінематографії, з ліво-інтелігентським спрощенством…».

З кінця 1920-х років в УСРР починається згортання процесу українізації та початку формування цензури щодо української культури. Ще в квітні 1926 року в листі до Лазара Кагановича Сталін критикував національні тенденцій у КП(б)У, зокрема діяльності Миколи Хвильового та Олександра Шумського. З цього моменту починається наступ партійної преси на українську літературу, який зокрема призводить до цькування українських письменників, саморозпуску прогресивно налаштованої групи ВАПЛІТЕ у січні 1928 року та подальше кримінальне переслідування деяких українських літераторів.

Цензура та доля українського Розстріляного відродження не оминає і багатьох кінематографістів. Утиску зазнає українське національне та авангардне кіно. Першою жертвою замовного цькування через газети у 1929 році стає фільм Івана Кавалерідзе «Злива», який розкритиковано на сторінках київської «Кіно-газети».

У червні 1930 року в журналі «Кіно» публікуються тези доповіді Миколи Бажана «Творчі методи українського радянського кіномистецтва», де він у недотриманні діалектично-матеріалістичних принципів та формалізмі, крім Кавалерідзе, звинувачує також Фавста Лопанського, Павла Долину, Дзиґу Вертова, Арнольда Кордюма. Вертов і Кауфман стали жертвою критики також в наступній статті Бажана «Місіонери чистого кіно», а Лопатинському дісталося за «нацдемівство» і «уенерство» від В. Мускіна в статті в «Кіно» «Клясова боротьба в кіні».

30 грудня 1933 року у харківській «Літературній газеті» виходить стаття авторства Олександра Корнійчука та Івана Юрченка «Розгромити націоналізм в кінематографі». В ній на прикладі фільмів «Василина», «Тарас Трясило», «Кармелюк», «Тобі дарую» критикувалася націонал-буржуазна пропаганда, контрреволюційні настрої.

Закріпив наступ на українське кіно у 1934 році сумновідомий Перший Всесоюзний з'їзді радянських письменників, на якому Максим Горький закликав радянських митців визнати соціалістичний реалізм за основну творчу методу. Соцреалізм став фактично єдиним офіційним методом у Радянському Союзі, художники незгодні з цим були позбавлені можливості творити, а то і поплатилися життям.

Жертвами доби стають режисери Лесь Курбас, Фавст Лопатинський, Василь Радиш, доля яких назавжди губиться в таборах особливого призначення. Олександр Довженко вимушений покинути Україну і знімати соцреалістичні фільми по держзамовленню, Іван Кавалерідзе мусить відмовитися від задуму фільму «Дніпро» та знімати безтурботні кіно-оперети. Втрачають можливість продовжити свої творчі пошуки режисери Арнольд Кордюм, Марко Терещенко, Олександр Перегуда.

Важливими віхами для 1930-х років стає також прихід нових технологій в кіно — звуку та кольору.

Першим українським звуковим фільмом (який тоді іменували, «тонкіно») згідно з виробничими планами українських кіностудій могли стати «Земля» Олександра Довженка, «Хліб» Миколи Шпиковського або «Коліївщина» Івана Кавалерідзе, «Навесні» Михайла Кауфмана. Однак їх усіх випередив Дзиґа Вертов, який у 1930 році закінчив документальну стрічку «Ентузіязм: Симфонія Донбасу»  — перший український звуковий фільм. Звук фільму було записано за допомогою апарату «Мікст» винайденого в Санкт-Петербурзі Олександром Шоріним.

ВУФКУ обрало апарат Шоріна з-поміж інших радянських та іноземних винаходів того часу (наприклад, апарат Таґера, на який наступного року знімався перший радянський ігровий звуковий фільм «Путівка в життя»). У грудні 1929 року Шорін приїздив з доповіддю на Київську кінофабрику. Апарат Шоріна існував як в стаціонарному, так і в експедиційному варіанті, останній починаючи з квітня 1930 року Дзиґа Вертов використовував при зйомках на Донбасі.

До кінця 1930 року в Україні планувалося переобладнати в звукові 30 кінотеатрів. Починаючи з 1931 року звук в кіно стає масовим явищем, в знімальні групи фільмів починають входити спеціалісти-звукорежисери. Першим українським ігровим звуковим фільмом у 1931 році став знятий у Києві анімаційно-ігровий фільм «Фронт» Олександра Соловйова, в якому використано також музичні фрагменти. Слідом за ним Юрій Мурін ставить короткий звуковий нарис «Музолімпіада», Фавст Лопатинський — етюд «На третій зміні». Наступного року Олександр Довженко готує свій перший звуковий фільм «Іван».

Першим звуковим фільмом Одеської кінофабрики в 1930 році планувалася стрічка «Людина з містечка» Григорія Рошаля, проте першим таким фільмом стала «Коліївщина» (1933) Івана Кавалерідзе.

Проте в цей час ще далеко не всі кінотеатри було переобладнано під звук тривалий час фільми випускалися в двох версіях: німій та звуковій. Паралельно налагоджувався процес озвучення деяких німих фільмів. Остаточний перехід радянського кіно на звук відбувся у 1935 році.

Технології передачі кольору на екрані почали проникати в радянський кінематограф на початку 1930-х. У 1936 році режисером Ніколаєм Екком на московській студії «Межрабпомфильм» було випущено перший радянський кольоровий повнометражний ігровий фільм «Груня Корнакова», зроблений двокольоровим адитивним методом. Свій наступний фільм Микола Екк робить за цим же методом в Києві. Першою українською кольоровою стрічкою у 1939 році стає фільм Екка «Сорочинський ярмарок», знятий на Київській кіностудії.

Наступними кольоровими українськими фільмами знятими на українських студіях були «Травнева ніч» (1940) Миколи Садковича, «Блакитні дороги» (1947), «У мирні дні» (1950) Володимира Брауна, «Щедре літо» (1950) Бориса Барнета.

У 1938 році в радянському кіно для отримання кольору починають використовувати трикольоровий гідротипний метод. Першим ігровим радянським фільмом знятим таким методом стала поставлена на «Мосфільмі» стрічка режисера Ігоря Савченко «Іван Нікулін — російський матрос» (1944). Новим витком розвитку кольорового кіно стає використання багатошарової плівки. Першим радянським ігровим фільмом знятим таким методом в 1946 році стає випущена на «Мосфільмі» стрічка «Кам'яна квітка» Олександра Птушко. Надалі цей метод передачі кольору починають використовувати і на українських кіностудіях.

«Українфільм» більше року продовжує діяльність ВУФКУ з випуску хронікального щотижневого «Кіножурналу». Проте вже в 1931 році в Харкові на базі Товариства друзів радянського кіно виникає Українська фабрика кінохроніки, яку в 1938 році перейменовують в Українську студію хронікально-документальних фільмів, тоді ж таки студія переїздить до Києва та започатковує випуск хронікального кіножурналу «радянська Україна».

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар»

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Українські фільми 1945—1953 рр. підпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

• Кінематограф України
• Українське кіно у 1893—1922 роках
• Кінематограф Західної України (1896—1939)
• Всеукраїнське фотокіноуправління

• Історія українського кіно. Т.2: 1930—1945. / голов. ред. Г.Скрипник; НАН України; ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. — К., 2016.
• Госейко Любомир, «Історія українського кінематографа. 1896—1995», К.: KINO-КОЛО, 2005. ISBN 966-8864-00-X.
• «Нариси історії кіномистецтва України», Редкол.: В.Сидоренко та ін., Інститут проблем сучасного мистецтва Академія мистецтв України, Інтертехнологія, 2006.
• Кінолітопис. Анотований каталог кіножурналів, документальних фільмів і кіносюжетів (1896—1939) [Архівовано 6 серпня 2015 у Wayback Machine.]