Старовійт Микола Михайлович

Старовійт Микола Михайлович
Старовійт Микола Михайлович;
Поручник
Загальна інформація
Народження	11 грудня 1898; с. Григорівка, тепер Бахмацька міська громада, Чернігівська область
Смерть	3 березня 1973 (74 роки); Лос-Анджелес
Громадянство	Російська імперія →; УНР → США
Національність	українець
Військова служба
Роки служби	1918–1921
Приналежність	Російська імперія →; УНР
Вид ЗС	Армія УНР; УНА
Рід військ	Сухопутні війська
Формування	9-й уланський Бузький полк; 1-й Чорноморський полк; 3-тя Залізна дивізія; 4-та Київська дивізія; 1-ша Запорізька дивізія; Подільська повстанська група; бригада «Вільна Україна»
Війни / битви	Радянсько-українська війна; (Перший зимовий похід); (Другий зимовий похід)
Командування
	4-та сотня 8-го Чорноморського полку 3-ї дивізії; 1-ша сотня 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії; 1-ша сотня Подільської групи; 3-й курінь бригади «Вільна Україна»
Нагороди та відзнаки
«Воєнний хрест» (УНР)	Хрест Симона Петлюри

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Старовійт.

Старовійт Микола Михайлович (11 грудня 1898, Григорівка — 3 березня 1973, Лос-Анджелес) — український мемуарист, один з найвпливовіших представників української інтелігенції у Лос-Анджелесі. Під час Української революції — військовик Армії УНР. Лицар Воєнного хреста УНР та Хреста Симона Петлюри.

Життєпис

Старовійт Микола Михайлович народився 11 грудня 1898 року в селі Григорівка Конотопського повіту Чернігівської губернії.

Військову службу Старовійт розпочав у Російській армії. Служив однорічником у 9-му уланському Бузькому полку, звідки був направлений на навчання до 5-ї Київської школи прапорщиків. У листопаді 1917 року, разом з іншими учнями школи, відмовився евакуюватись до Єйська на Кубань і залишився у Києві.

22 грудня 1917 року військовик скінчив Українську юнацьку школу, у 1918 році — Інструкторську школу старшин. Після закінчення школи старшин Старовійт був скерований до 37-го Стародубського полку Армії Української Держави. Невдовзі перевівся до 1-го Чорноморського полку, у складі якого взяв участь в Антигетьманському повстанні 1918 року.

У 1919 році, із влиттям 8-го Чорноморського полку до складу 3-ї дивізії Армії УНР, Микола Старовійт був призначений командиром 4-ї сотні. Тоді військовик важко захворів на тиф і вибув із лав війська. Після одужання він зголосився до 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії, де став командиром 1-ї сотні. З полком Микола Михайлович пройшов усі бої аж до переходу на західний берег Збруча. Після відступу Армії УНР був інтернований у таборі Александрув-Куявський у Польщі. У 1921 році переведений на посаду молодшого старшини Запорізького ім. Івана Мазепи куреня 1-ї Запорізької дивізії.

В кінці 1921 року Микола Старовійт взяв участь Другому зимовому поході, в ході якого командував 1-ю сотнею Подільської групи^[1]^[2] Після провалу зимового походу знову був інтернований у Польщі. Станом на 23 грудня 1921 року перебував у складі 4-ї Київської дивізії у таборі Щипйорно^[1]. Про похід Старовійт у 1967 році написав детальну книгу спогадів «У листопадовому рейді»^[3]^[4].

Під час Другої світової війни Микола Михайлович згодився до новосформованої Української національної армії Української Держави, де командував 3-м куренем протипанцерної бригади «Вільна Україна».^[5]

Нагороджений Хрестом Симона Петлюри, Воєнним Хрестом і відзнакою «Хрест Залізного Стрільця». На еміграції Старовійт був підвищений у званні до майора. У США військовик став одним з найвпливовіших представників української політичної еміграції у Лос-Анджелесі.

Помер 3 березня 1973 року. Похований на православному кладовищі Святого Андрія у Саут-Браунд-Буці, штат Нью-Джерсі.

Примітки

↑ ^а ^б Лицарі Зимових походів. 1919—1922 рр./ Я.Тинченко. — К.: «Темпора», 2017. — сс. 218, 622. ISBN 978-617-569-302-5
↑ Думки про правду. До історії повстання української нації. — Дрогобич: «Відродження», 2009. — с. 274. ISBN 978-966-538-221-8 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 4 листопада 2018. [Архівовано 2016-03-05 у Wayback Machine.]
↑ Український історик — Нью-Йорк, Мюнхен, 1974. — № 1-3 (41-43) — рік XI. — c. 174
↑ Війни і збройні конфлікти у Східній Європі в ХХ — на початку ХХІ століть/ Заг. ред. проф. Г. М. Стародубець. — Житомир: Полісся, 2015. — сс. 53-54.
↑ Чорні запорожці: Мемуари / Дяченко П. Г. — Київ: Стікс, 2010. — с. 283. ISBN 978-966-2401-00-4

Джерела

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917—1921). Книга 2. — К.: «Темпора», 2011.
З-під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків армії УНР / Павло Подобєд. — Івано-Францівськ: «Місто НВ», 2016. — сс. 264—266. ISBN 978-966-428-496-4
Посмертна згадка // «Свобода», — Джерсі Сіті, США, № 118 — с.4, 26 червня 1973.

Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття про діяча української діаспори.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

[Лицарі-1] а ^б Лицарі Зимових походів. 1919—1922 рр./ Я.Тинченко. — К.: «Темпора», 2017. — сс. 218, 622. ISBN 978-617-569-302-5

[2] Думки про правду. До історії повстання української нації. — Дрогобич: «Відродження», 2009. — с. 274. ISBN 978-966-538-221-8 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 4 листопада 2018. [Архівовано 2016-03-05 у Wayback Machine.]

[3] Український історик — Нью-Йорк, Мюнхен, 1974. — № 1-3 (41-43) — рік XI. — c. 174

[4] Війни і збройні конфлікти у Східній Європі в ХХ — на початку ХХІ століть/ Заг. ред. проф. Г. М. Стародубець. — Житомир: Полісся, 2015. — сс. 53-54.

[5] Чорні запорожці: Мемуари / Дяченко П. Г. — Київ: Стікс, 2010. — с. 283. ISBN 978-966-2401-00-4

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]