Нікаро-Карпенко Микола Йосипович
Карпенко Микола Йосипович
Нікаро-Карпенко Микола Йосипович, фото 1931 року
Народження	1894(1894)
Смерть	1962(1962) Маріуполь
Країна	Російська імперія →  СРСР
Діяльність	архітектор
Праця в містах	Київ, Харків, Маріуполь
Архітектурний стиль	сталінський неокласицизм, реалізм
Найважливіші споруди	Обеліск загиблим пілотам, дизайн інтер'єру Драматичного театру, м. Маріуполь, дизайн інтер'єру бібліотеки імені Крупської, м. Донецьк, дизайн інтер'єру приморської станції «Маркохім».

Микола Йосипович Нікаро-Карпенко (нар. 1894 — пом. 1962) — радянський архітектор, художник, сценограф, аквареліст, працював в місті Маріуполі^[1].

Народився на Чернігівщині 1894 року. Походить з родини військового священика. Мав брата і сестру — Наталю Карпенко, з якою узяв шлюб письменник Борис Антоненко-Давидович, що 20 років страждав у сталінських концтаборах.

Брат закінчив Варшавську академію мистецтв і був відомий як карикатурист^[1].

Закінчив Черкаський кадетський корпус^[1]. Брав участь у Першій світовій війні на Балканах. 1915 року був поранений і взятий у полон австрійцями. Як молодший офіцер користувався невеликими привілеями навіть в полоні і до важкої праці не залучався. Вже тоді знав три мови — російську, французьку та українську. В полоні почав вивчати німецьку, бо перебування в полоні розтяглося на три роки^[1]. Ще змолоду грав на музичних інструментах. В полоні у австрійців був організований невеликий оркестр де Микола Карпенко грав на кларнеті, опанував віолончель^[1].

Первісно прізвище було Карпенко. Сестра Миколи подалась в театральні актриси і працювала в місті Харків. Вона запросила брата попрацювати в театрі і Микола відбув у Харків. В пригоді стали і знання мов, і здібності малювання, і гра на музичних інструментах. Почав працювати актором. Тоді і з'явився театральний псевдонім Нікаро-Карпенко, що став прізвищем до смерті^[1].

Мандри з театром і відсутність художника-сценогрфа переорієнтували молодого митця на працю театральним художником. Бажання мати художню освіту привело Нікаро-Карпенка у Київ.

Художню освіту отримав у Київському художньо-будівельному інституті. Пройшов стажування в Інституті імені Рєпіна (колишня Петербурзька академія мистецтв) в Ленінграді. У 1930-ті рр. працював у «Гіпрограді» міста Харкова. Був вимушений приховувати власне походження і значну освіту, аби не потрапити до рук НКВС. Праця в харківському «Гіпрограді» була пов'язана з перебуваннями на будівельних майданах в різних містах і відрядженнями. Серед відряджень був і приморський Маріуполь^[1].

Приблизно з 1947 року мешкав в місті Маріуполі, де працював архітектором^[2]. Брав участь у відбудові міста в повоєнні роки. Перша персональна виставка як художника відбулась у 1949 р. в Маріуполі, чим привніс у культурне життя міста нові риси. Був колекціонером старовинних малюнків, збірка котрих згодом була передана у краєзнавчий музей, позаяк в Маріуполі не було окремого художнього музею.

Порадами митця користувався Коротков Георгій Йосипович, місцевий скульптор.

• Перший шлюб — з акторкою в м. Харків, був нетривалим
• Другий шлюб, жінка померла від туберкульозу.
• Був одружений втретє, в родині — два сини — Георгій та Олег^[2].

• «Старовинний рояль», акварель, 1939
• «Човни»
• «Хижка рибалки на березі»
• Захід сонця в порту "
• «Вокзальний схил в Маріуполі»
• «Пляж біля вокзалу. Маріуполь», 1952
• «Рейд маріупольського порту», 1957
• Монумент (обеліск)загиблим льотчикам, Міський сад^[2]
• дизайн інтер'єру приморської станції «Маркохім»
• дизайн інтер'єру бібліотеки імені Крупської, м. Донецьк
• дизайн інтер'єру Драматичного театру, м. Маріуполь^[2]

• Вулиця Семашка (Маріуполь)
• Вулиця Земська (Маріуполь)
• Земська управа (Маріуполь)
• Архітектура Маріуполя
• Список митців Маріуполя

• газета «Ильичёвец», 20 марта 2014 г.
• газета «Приазовский рабочий»,4 августа 1999 г.
• Матеріали приватного архіву