Неофутуризм — це течія в мистецтві, дизайні й архітектурі наприкінці 20-го, на початку 21 століття^[1].

Течія бере свій початок у структурному експресіонізмі середини 20 століття в роботах таких архітекторів, як-от Алвар Аалто й Бакмінстер Фуллер^[1], й описується як авангардний рух^[2] і водночас футуристичне переосмислення естетики й функціональності в дизайні міст, що активно розростаються.

Футуристична архітектура зародилася у 20-ому столітті з такими стилями, як ар-деко, пізніше — архітектурою гугі й хай-тек^[3].

Архітектори Бакмінстер Фуллер^[4], Джон Портман^[5][6], архітектор й промисловий дизайнер Ееро Саарінен, Аркігрем, авангардна архітектурна група (Пітер Кук, Воррен Чалк, Рон Херрон, Денніс Кромптон, Майкл Вебб, Девід Грін, Ян Каплицький та інші^{[7][8][9][10]}) були засновниками цього стилю наприкінці 1960-их — на початку 1970-их. Цей напрям також почасти вважають еволюцією архітектури хай-тек, оскільки в ньому розвивається багато тих же тем й ідей^[1].

Хоча «Палац розваг», який архітектор Седрік Прайс описував як «велетенську неофутуристичну машину»^[11], так ніколи й не побачив світ, йому вдалося вплинути на інших архітекторів, зокрема на  Річарда Роджерса й Ренцо Піано, чий центр Жоржа Помпіду увібрав у себе багато ідей з нього.

Неофутуризм був почасти відроджений у 2007 році після публікації «Маніфесту неофутуристичного міста»^[12][13], який був включений до кандидатури, поданої до  Міжнароднного бюро виставок (МБВ)^[14]. Маніфест написав інноваційний дизайнер Віто Ді Барі^[15] (колишній виконавчий директор ЮНЕСКО)^[16], щоб окреслити своє бачення на Мілан протягом проведення всесвітньої виставки ЕКСПО-2015. Ді Барі визначив своє неофутуристичне бачення як «поєднання мистецтва, найсучасніших технологій й об'єднаних етнічних цінностей, щоб стимулювати повсюдне підвищення якості життя»^[17]. Він послався на теорію четвертого стовпа сталого розвитку^[18] й повідомив, що на назву його надихнула доповідь від ООН «Наше спільне майбутнє»^[19].

Незабаром після маніфесту Ді Барі на вулицях Брайтона у Великій Британії колектив під назвою The Neo-Futurist Collective випустив свою версію маніфесту 20-го грудня 2008 року, який написала Ровена Істон з нагоди 99-ї річниці публікації футуристичного маніфесту Ф. Т. Марінетті у 1909 році^[20]. Погляд колективу на неофутуризм значною мірою відрізнявся від погляду Ді Барі в тому, що він фокусувався на визнанні спадщини італійських футуристів і критиці нашої сьогоденної зневіри через зміну клімату й фінансову систему. У вступі до маніфесту колектив зазначив: «В епоху масового відчаю через стан планети й фінансової системи футуристична спадщина у вигляді оптимістичного ставлення до сили технологій, що поєднується з уявою й людяністю, сильно резонує з нашою сучасною добою»^[21]. Це демонструє аспект неофутуризму, який є більш соціально активним — той аспект, що промовляє прямо до своїх послідовників, радше ніж просто зазначає певні погляди через дії (наприклад, вибір екологічних матеріалів у неофутуристичній архітектурі).

Жан-Луі Коен описував неофутуризм^[22][23] як наслідок технологій, зазначаючи, що велика кількість споруд, зведених сьогодні, є побічним продуктом нових матеріалів і концепцій щодо функції великомасштабних конструкцій у суспільстві. Ітан Ільфельд написав, що в сучасній неофутуристичній естетиці «машина стає значним елементом креативного процесу й провокує становлення художніх напрямів, які були б неможливими без появи комп'ютерних технологій»^[24]. Визначення Рейнера Бенема «une architecture autre» — це заклик до архітектури, яка технологічно долає всі попередні архітектури, але при цьому володіє виразною формою^[25]. «Форма не повинна йти за функцією у небуття», — як зазначив Бенем, коментуючи неофутуристичиний «Плагін комп'ютеризованого міста від Archigram»^[26].

Меттью Філліпс визначив неофутуристичну естетику як «маніпулювання часом, простором й предметом на тлі технологічних нововведень і домінації, яке пропонує нові підходи до майбутнього на противагу тим минулим авангардним і сучасним технократичним філософіям»^[27]. Це визначення збігається з роботою неофутуристичних архітекторів, чий підхід знаходиться в контексті технологічних інновацій, але не згадує про екологічну свідомість, що випливає з архітектурного неофутуризму.

Готель «Салют» у Києві є, певно, однією з найвідоміших футуристичних споруд України, яка була побудована у 1984 році архітектором Авраамом Мілецьким. Семиповерхова циліндрична будівля стоїть на високому фундаменті неподалік мальовничого парку Вічної Слави. Щоб потрапити до номерів необхідно скористатися ліфтом або круговим пандусом, що підіймається по спіралі.

Ще одна знакова будівля Києва, у якій можна побачити не просто елемент футуризму, а справжню архітектуру гугі за формою і радянський постмодернізм за колірною гамою. Мова йде про надбудову у вигляді літаючої тарілки, де розташований конференц-зал. Архітектори Флоріан Юр’єв та Лев Новіков розробили «тарілку» таким чином, що приміщення має неповторну акустику, завдяки якій можна почути увесь діапазон голосів та музичних інструментів^[28].

Неофутуризм був почасти зароджений ще футуристичним архітектором Антоніо Сант-Елією. У витоків цього стилю на 1960-их — наприкінці 1970-их стояли Гел Фостер^[29] з такими архітекторами, як-от Вільям Перейра^[30][31], Чарльз Лакман^[32][33] і Геннінг Ларсен^[34].

Головними натхненниками відродження неофутуризму у 21-ому столітті були Заха Хадід^[35], володарка Прітцкерівської премії, і Сантьяго Калатрава^[36][37].

До неофутуристичних архітекторів, дизайнерів та митців можна віднести Дениса Ламінга^[38][39][40], Патріка Жуена^[41], Юіма Накадзато^[42][43], Саймона Сталенхага^[44] й Харіса Цевіса^[45][46][47]. Неофутуризм увібрав у себе певні хай-тек теми й ідеї, вкраплюючи елементи хай-тек індустрії й технологій в дизайн будівель. Технології й контекст були в центрі уваги таких митців, як Бакмінстер Фуллер, Норман Фостер^[48][49], Танге Кендзо, Ренцо Піано й Річард Роджерс.

• 
  Шанхайський всесвітній фінансовий центр, 2008
• 
  Футуроскоп у Шассней-дю-Пуату, Франція, 1984
• 
  Башня Ла Тур-де-Монреаль, Монреаль, Канада, 1987
• 
  Півсфера (кінотеатр) у Місті мистецтв та наук, Валенсія, 1998
• 
  Британська бібліотека політичних та економічних наук, Лондон, 2000
• 
  Океанографічний парк Валенсії у Місті мистецтв та наук, Валенсія, 2003
• 
  Аудиторіо-де-Тенерифе, м. Санта-Крус-де-Тенерифе, о. Тенерифе (Канарські острови), 2003
• 
  Палац мистецтв імені королеви Софії у Місті мистецтв та наук, Валенсія, 2005
• 
  The Turning Torso, Мальме, Швеція, 2005
• 
  Hungerburgbahn, гібридний фунікулер, Інсбрук, Австрія, 2007
• 
  Залізнична станція Liège-Guillemins, Льєж, Бельгія, 2009
• 
  Агора у Місті мистецтв та наук, Валенсія, 2009
• 
  Бурдж Халіфа, Дубай, ОАЕ, 2010
• 
  Айсберг (льодовий палац спорту), Сочі, Росія, 2012
• 
  Центр Гейдара Алієва, Баку, Азейбаржан, 2012
• 
  The Shard, Лондон, 2012
• 
  Jockey Club Innovation Tower, Гонконг, Китай, 2013
• 
  Башня Перл-Рівер, Гуанчжоу, Китай, 2013
• 
  Вежа Еволюція, Москва, Росія, 2014
• 
  Музей завтрашнього дня, Ріо-де-Жанейро, Бразилія, 2015
• 
  Всесвітній торговий центр, Нью-Йорк, США, 2016
• 
  TK Elevator Test Tower, Ротвайль, Німеччина, 2017
• 
  Вид зверху на Apple Park, Купертіно, штат Каліфорнія, США, 2017
• 
  520 West 28th Street, Нью-Йорк, США, 2017
• 
  Landmark 81, Хошимін, В'єтнам, 2018
• 
  Центральна бібліотека Гельсінкі Oodi, Гельсінкі, Фінляндія, 2018
• 
  Merdeka 118, Куала-Лумпур, Малайзія, 2023
• 
  Exchange 106 Tower, Куала-Лумпур, Малайзія, 2019
• 
  Ilham Tower, Куала-Лумпур, Малайзія, 2015