Мілютін Дмитро Олексійович
Військовий міністр Російської імперії
1861 — 1881
Монарх:	Олександр II Олександр III
Попередник:	Микола Сухозанєт[en]
Наступник:	Петро Ванновський
Народження:	28 червня (10 липня) 1816[1] Москва, Російська імперія[2]
Смерть:	25 січня (7 лютого) 1912[1] (95 років) Сімеїз, Ялтинський повіт, Таврійська губернія, Російська імперія
Поховання:	Некрополь Новодівичого монастиряd
Країна:	Російська імперія
Освіта:	Московський університет благодійний пансіонd і Академія Генерального штабу
Ступінь:	доктор наук[d]
Рід:	Q4293884?
Батько:	Q119040366?
Шлюб:	Q119040180?
Діти:	Yelizaveta Milyutinad, Aleksey Milyutind і Q119040161?
Нагороди:
Медіафайли у Вікісховищі

Граф Дмитро́ Олексі́йович Мілю́тін (рос. Граф Дмитрий Алексеевич Милютин; 28 червня (10 липня) 1816(18160710), Москва, Російська імперія — 25 січня (7 лютого) 1912, Сімеїз, Таврійська губернія, Російська імперія) — російський державний діяч, військовий історик. Військовий міністр Російської імперії у 1861—1881 роках, генерал-фельдмаршал (1898). Автор військових реформ 1860-1870-х років. Відіграв значну роль у геноциді черкесів.

Закінчив Московський університетський пансіон (1833) та Військову академію в Санкт-Петербурзі. На відміну від брата Миколи, що вибрав цивільну службу, Дмитро Мілютін пішов добровольцем на Кавказьку війну. У 1843—1845 роках був оберквартирмейстром російських військ на Кавказі. 1845 року внаслідок тяжкого поранення пішов з військової служби.

Після повернення з Кавказу Мілютін почав читати лекції у військовій академії як професор кафедри військової географії, згодом — військової статистики.

У наступні роки Мілютін мав репутацію відомого науковця. Він підкреслив значущість військової статистики й написав першу об'ємну працю в цій галузі. Він вважав Олександра Суворова взірцевим полководцем, а Італійський похід^[en] 1799 року — його найвидатнішою кампанією. У 1852—1853 роках Мілютін опублікував п'ятитомний твір «Історія війни Росії з Францією за правління Павла I в 1799 році» (рос. дореф. Исторія войны в Россіи съ Франціею въ царствование Павла І въ 1799 г.). 1853 року нагороджений Демидівською премією^[ru] з історії^[3].

1853 року Мілютін призначений членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук, а 1866 року — її почесним членом. Також був почесним головою Військово-юридичної академії (1881), почесним президентом Миколаївської академії Генерального штабу (1883), почесним членом Харківського університету (1860).

Мілютін аналізував причини поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 років і запропонував провести деякі радикальні військові реформи. Імператор Олександр II підтримав його ідеї та призначив його військовим міністром у 1861 році.

Під час Кримської війни Мілютін був відряджений до Військового міністерства; у 1856—1859 роках він був начальником головного штабу Кавказької армії та брав участь у захопленні в полон Шаміля — лідера кавказьких народів у боротьбі проти Росії. З 1860 року був товаришем (заступником) військового міністра.

Дмитро Мілютін обіймав посаду військового міністра з 16 травня 1861 по 21 травня 1881 року. За цей період проведено значні військові реформи, основними положеннями якої стало запровадження загальної військової повинності та військових округів^[en]. Військова служба стала обов'язковою для всіх чоловіків від 21 року; її тривалість було зменшено від 25 до 6 років. Дворяни також були зобов'язані проходити військову службу. Також було реформовано систему військової освіти, а початкова освіта стала доступною всім призовникам^[4][5].

Успіх реформ Мілютіна був продемонстрований під час російсько-турецької війни 1877—1878 років, яка завершилась успішно для Російської імперії. Після завершення війни Мілютін створив комісію для розслідування порушень у поставках продовольства для російської армії під час облоги Плевена.

У 1861—1865 роках Мілютін був приймав рішення щодо депортацій черкесів, одного з кавказьких народів, які спричинили масові смерті від голоду та хвороб^[6].

Убивство імператора Олександра II погіршило становище Мілютіна. За сприяння Костянтина Побєдоносцева, одного з найвпливовіших політиків доби Олександра III, який намагався ліквідувати ліберальні прояви правління попереднього імператора, Мілютін був звільнений з посади військового міністра.

1898 року отримав звання генерал-фельдмаршала.

Помер 1912 року в маєтку в Сімеїзі в Криму. Похований у Новодівочому монастирі.

• А. Д. Борщов. Милютин // Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2012. — Т. 20. Меотская археологическая культура — Монголо-татарское нашествие. — 768 с. — ISBN 978-5-85270-354-5. (рос.)
• Байов А. К. Граф Д. А. Милютин: Биогр. очерк. С.-Петербург, 1912.
• Милютин, Дмитрий Алексеевич // Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1896. — Т. XIX (37) : Мекенен — Мифу-Баня. — С. 185. (рос.)
• Почесні члени Харківського університету: Біогр. довід. Х., 2015.
• С. М. Куделко. Мілютін Дмитро Олексійович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. — Т. 21 : Мікро — Моя. — 712 с. — ISBN 978-966-02-9001-3.
• Forrest A. Miller, Dmitrii Miliutin and the Reform Era in Russia (1968)
• Walter Richmond, The Circassian Genocide (Rutgers University Press, 2013)