Лепкий Микола Сильвестрович
Народився	21 листопада 1878(1878-11-21) Крогулець, Гусятинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Долитавщина, Австро-Угорщина
Помер	1 січня 1945(1945-01-01) (66 років)
Діяльність	педагог
Alma mater	ЛНУ ім. І. Франка
Батько	Лепкий Сильвестр
Брати, сестри	Лепкий Левко Сильвестрович і Лепкий Богдан Сильвестрович

Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення. Ця стаття може містити оригінальне дослідження. Будь ласка, удоскональте її, перевіривши сумнівні твердження й додавши посилання на джерела. Твердження, які містять лише оригінальне дослідження, мають бути вилучені. (липень 2016) Цей розділ містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цей розділ, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (липень 2015) Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (липень 2016)

Микола Сильвестрович Лепкий (21 листопада 1878(18781121), в селі Крегульці (Гусятинського повіту) (зараз Крогулець, Гусятинського району) на Тернопільщині — 1 січня 1945, Просмеріц поблизу м. Зноймо, Чехія) — педагог, український культурно-громадський діяч. Брат Богдана та Левка Лепких, батько Марка Лепкого.

Народився 21 листопада 1878 року в селі Крегульці Гусятинського повіту на Тернопільщині в родині Сильвестра Лепкого та Домни Глібовицької. Раннє дитинство його пройшло в Поручині, куди батьки переїхали в 1880 році. Там і народилися дві сестрички — Ольга (18 серпня 1881 р.), Олена (25 липня 1885р.) та наймолодший брат — Льончик (Левко) (7 грудня 1888р.). У Поручині пішов до школи, після закінчення якої вступив до Бережанської гімназії.

Коли Миколі було 9 років, помер його дідусь — Михайло Глібовицький, якого він пам'ятав лише з коротких гостювань. Тож хлопчина, на відміну від свого старшого брата Богдана, не встиг пройнятися тією особливою атмосферою бережанського «Олімпу».

Батько — священник-просвітитель, який на всіх своїх парафіях піклувався про піднесення свідомості і покращення добробуту селян. Богдан Лепкий згадував про це, описуючи в своїх оповіданнях з життя поручинських селян, як отець Сильвестр вивів з темноти найбільш ретроградне село Поручин. В автобіографічній повісті «Казка мого життя» Б. Лепкий описує, як в селі Крегульці на Шевченківське свято проводили концерт у великій залі Крегулецького приходу, поки не збудували Народний дім.

Високоосвічена людина, отець Сильвестр, за словами письменника Андрія Чайковського, погодився на університетську катедру. Закінчивши Бережанську гімназію, студіював теологію, філософію та класичну філологію в Чернівецькому університеті. Ще студентом брав участь у виданні «Правда», редагуванні «Кобзаря», а з 1867 р. — і в створенні шкільних підручників. З вісімнадцяти років як поет і письменник  виступав під псевдонімом Марко Мурава. Дуже любив музику та оволодів грою на скрипці. Тихими зимовими вечорами брав участь у спільних родинних концертах (мати — Домна — прекрасно грала на гітарі, її сестра Дарія Глібовицька — віртуозно грала на фортепіано). Як знавець театрального мистецтва, він не тільки запрошував до свого села мандрівні театральні трупи, але й сам організовував сільські драматичні гуртки, які ставили вистави на релігійні теми, наприклад — на день Св. Миколая, а також на популярні й не надто складні для виконання п'єси відомих українських драматургів. Складав народні церковні пісні, зокрема, воскресні (наприклад: «Радуймося щиро нині»). Поки не було в селі Народного дому, Щевченківські концерти проводили у великій залі (салоні) парафії, на які сходилося багато прихожан.

Не дивно, що всі ці нахили успадкував у своїх батьків маленький і юний Миколко.

Про навчання Миколи (як кликали його рідні та друзі) у Бережанській гімназії досі нічого невідомо. Зі спогадів його доньки Тетяни, написаних вже в старшому віці, відомо, що магістратуру він здавав у Перемиській гімназії аж у 1901 році, коли йому виповнилося 23 роки. Якраз у ті дні помер їх улюблений батько — Сильвестр Лепкий.

Після смерті батька мати з чотирма дітьми, яких ще треба було довго «виводити в люди», опинилася, як і більшість вдів священників, у великій скруті. Парафіяльний будинок, де досі мешкала родина, мусили звільнити для нового священика. Свого власного дому отець Сильвестр не мав, бо дбав не стільки про матеріальні статки, стільки про духовні цінності. Вдові треба було винаймати нове помешкання, знаходити кошти на його оплату й на утримання дітей. Це вплинуло на категоричне рішення Миколи відмовитися від традиційного в родинах і Лепких, і Глібовицьких священичого сану й здобувати більш «прибутковий» фах. Тому він вступив на правничий факультет Ягеллонського університету в Кракові, де вже працював професором його брат Богдан. Там провчився всього півтора року, бо оплата за правничі студії була надто висока для вічно порожніх кишень Богдана, в якого на той час було вже двоє маленьких дітей (Ростислав — Стисьо мав 4 роки і Наталя — 1 рік).

У пошуках легших умов виживання він зупинився у Львові, де неподалік жили дядьки — Василь та Олександр Глібовицькі, відповідно парохи Бродів та села Накваші біля Бродів. Син отця Олександра — Йосиф — був залізничним урядовцем у Львові. Там і жив Микола, навчаючись на філософському факультеті Львівського університету. Та й, зрештою, перемогла ще й природна схильність М. Лепкого: адже ще маленькому йому напророчив батько бути вчителем.

Після завершення університетських студій його прийняли на місце брата Богдана у Бережанську гімназію. Того ж літа, 30 серпня 1906 року, одружився з Іванкою Стисловською — дочкою о. Степана та Центилії з Лежогубських з містечка Сколе біля Стрия. Тільки один рік вчителював Микола Лепкий в Бережанах, бо вже в новому навчальному 1907 році був призначений вчителем україністики в другу Станиславівську (зараз Івано-Франківськ) польську гімназію. Гірко було йому покидати свої рідні Бережани, проте Станиславів був більшим містом, та й звідси і до Борислава, де проживала його мати в родині сестри Ольги та шваґра о. Івана Ліщинського, і до тестів Стисловських в Сколе було набагато ближче.

Педагогічна діяльність Миколи Лепкого багатьма відзначається як видатна з точки зору його здатності прищеплювати іноземним учням любов до української мови й літератури. Як засвідчує його племінник Роман Смик, який три роки проживав у свого вуйка, навчаючись в українській гімназії: «Микола був великим приятелем молоді, а не строгим педагогом, і учні ставились до нього з довірою. Бувало, що по годинах у школі чимало з них проводжали його додому, щоб мати нагоду порушити ще свої власні проблеми, почути поради».

У 1928–1929 рр. був директором Жіночої Учительської Семінарії сестер Василіянок, пізніше україністом у цій семінарії. Довгі роки він входив до складу Ради філії товариства «Учительська громада», що засвідчує його великий авторитет і серед педагогів краю. Є дані, що певний час він був головою «Учительської громади» (Ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 275. — Арк. 74).

Зі спогадів професора Володимира Полєка, який навчався у 2-й польській гімназії в 1937–1939 роках: «Нікого більше з тогочасних гімназійних професорів я не запам'ятав! Це пояснюється, мабуть, тим, що проф. Микола Лепкий був не тільки прекрасним викладачем, але й дуже доброю людиною, яка у критичних моментах завжди захищала гімназистів. Навіть поляки і євреї ніколи не намагалися звільнитися від уроків української літератури, настільки гарно і захоплююче він викладав свій улюблений предмет. Вражала його надзвичайна уважність і повага до гімназистів, навіть до тих найменших. Відрізнявся також тим, що майже ніколи не ставив двійок. Попри те, ми всі намагалися добре готуватися до його уроків і добре відповідати».

Просвітницька діяльність Миколи Лепкого розпочалася з самого початку по приїзді в Станиславів. Практично весь час працював в управі «Просвіта» — заступником голови, а в 1918 р. — після 4-річної перерви через воєнне лихоліття — був обраний головою «Просвіти». Тоді ж очолив рух за відновлення розгромлених московськими ордами читалень «Просвіти» в місті та околицях, створення нових читалень у багатьох селах краю, закликав до створення аматорських театрів і народних хорів. Дбав про те, щоб у кожній читальні були твори Т. Шевченка, Ю. Федьковича, М. Шашкевича, І. Вагилевича, І. Франка, І. Котляревського, а також Богдана Лепкого. Зокрема, під орудою Миколи Лепкого «Просвіта» у Станиславові започаткувала просвітницькі доповіді.

Так, 21 квітня 1918 р. проф. М. Лепкий мав доповідь на тему «Літературна творчість Івана Нечуя-Левицького» з приводу звістки про смерть письменника.

З доповіддю «Про національну ідею в українському письменстві» голова філії проф. Лепкий виступив 28 квітня цього ж року в Княгинині та 19 травня — в Ямниці.

Залучав до цієї справи й інших діячів, направив свого заступника Юліяна Чайківського.

Видав календар на 1919 р. з різними відомостями та порадами для селян. Започаткував при «Просвіті» літературно-просвітницький лекторій, і не лише в місті, але й виїзний у селах. Постійно залучав до просвітницької роботи свідому молодь, зокрема з «Молодої громади». З ініціативи Миколи Лепкого «Просвіта» вирішила створити Повітову Українську Національну Раду, а сам він був обраний до складу Малої Ради.

Ця Рада всіляко сприяли формуванню, утворенню загонів Українського Січового Стрілецтва, особливо в час, коли столицею УНР короткий час був Станиславів. В той час зі своєю кіннотою стояв тут її творець і комендант — наймолодший з братів — Льоньо Лепкий. Конюшні були тоді там, де тепер гарнізонний спортзал. Микола дуже гордився тим, що брат зміг організувати кінноту і внести свій вагомий внесок у Визвольні змагання. Разом вони організували концерти Стрілецької пісні як у місті, так і у станицях УСС.

Микола Лепкий не був пофесійним музикантом, а любов до музики, пісні, фольклору йому прищепили з батьківського дому, де батько грав на скрипці, мати й її сестра — тітка Дарія Глібовицька — прекрасно грали на гітарі й на фортепіано. Всі гарно співали, а нянька Марія Яницька знала й співала безліч народних пісень. В тихі осінні й зимові вечори майже щодня відбувалися імпровізовані домашні концерти, ідилічні мистецько-літературні вечори. Тому ще у Львівському Університеті Микола Лепкий був учасником студентського хору «Бандурист», створеного при підтримці «Станиславівського Бояна», як перший студентський хоровий колектив. Він з цим хором часто роз'їжджав по всій Галичині. Відтоді Микола Лепкий зберіг теплі, приязні стосунки з п. Смолинським, який пізніше став диригентом хору «Станиславівського Бояна».

Вже у зрілі роки проф. Микола Лепкий був головою хорового товариства «Станиславівський Боян». До цього товариство входили: хор, музична школа, драматичний гурток, нотна бібліотека та музичне видавництво. «Станиславівський Боян» випустив у світ 22 музичні випуски, де вперше були опубліковані деякі твори Дениса Січинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича, Миколи Лисенка, Остапа Нижанківського, Йосипа Кишакевича та інших.

У різні роки хор «Станиславівський Боян» очолювали такі видатні музиканти, як Д. Січинський, В. Безкоровайний, І. Смолинський, Я. Барнич, І. Недільський. «Боян» виступав на всіх урочистостях. У 1903 р. вітав Миколу Лисенка з нагоди його приїзду до Станиславова, а коли 25 травня 1909 р. помер Д.Січинський, то займався його похоронами, хор відспівав панахиду, а над могилою

Смерть Січинського, страшна воєнна завірюха дещо приглушили широку діяльність хорового товариства, яка значно пожвавилася аж при підготовці ювілейних урочистостей до 35-річчя «Станиславівського Бояна» у 1929 р. Вступну промову мав Микола Лепкий. На ювілей приїхали добрий друг всієї родини Лепких композитор Василь Барвінський, славетні композитори Філарет й Микола Колесси.

У 1933 році Микола Лепкий очолив підготовку до 60-річного ювілею Богдана Лепкого в Станиславові. Ювілейна академія мала нечуваний успіх: у залі «Українського Сокола»(або «Сокола-батька»), крім запрошених славетних співаків, виступав і хор «Станиславівський Боян».

У 1934 р. хорове товариство відзначило свято Юрія Федьковича, у 1935-му — 70-річчя митрополита Андрея Шептицького, а у 1939 р. — 30-ліття композиторської діяльності Василя Барвінського за участю самого ювіляра.

У тому ж 1934 р. хорове товариство провело на високому рівні 25-ті роковини від смерті Дениса Січинського і нарешті придбало місце на цвинтарі для надгробного пам'ятника композиторові, також було оголошено конкурс на найкращий проєкт. Але не вдалося тоді його зробити, не вдалося й зібрати достатньо коштів. Аж у 1943 р., під час німецької окупації, взявся за цю справу відданий шанувальник Богдана Лепкого — Михайло Зорій — і за сприяння УДК, який очолював Микола Лепкий, створив прекрасний високомистецький пам'ятник славному землякові. Хоч до Станиславова вже доходило відлуння воєнної канонади, пам'ятник було урочисто відкрито, під чарівний спів хору «Станиславівського Бояна», що завершився невмирущою піснею «Чуєш, брате мій!» і патріотичним виступом Миколи Лепкого та інших громадських діячів краю.

В обласному архіві зберігається протокол змагань аматорських читальняних хорів філії товариства «Просвіта» в Станиславові від 3 лютого 1935 р., який засвідчує, що «Никола Лепкий» разом з проф. Іваном Смольським та диригентом Іваном Недільським був членом журі (ДАІФО. — Ф. 378. — Оп. 1. — Спр. 50. — Арк.3).

У трагічні воєнні часи — в 1942 р. — хор «Станиславівський Боян» з успіхом взяв участь у Першому крайовому конкурсі хорів Галичини, присвяченому 100-й річниці від народження Миколи Лисенка.

Щоденна копітка невсипуща праця Миколи Лепкого задля пробудженням національної свідомості давала відчутні результати. Координуючи діяльність різних товариств, він домагався їх злагодженої та ритмічної активності, постійного розширення сфер їх фунціонування. Створення молодіжних товариств у всьому краю, залучення до виховної роботи в них комбатантів УСС, видатних діячів ОУН і «Просвіти», — це була невтомна, багатогранна й цілеспрямована підготовка до нових Визвольних Змагань.

Під час німецької окупації був головою Українського Окружного Комітету (дехто його називав «Український Допомоговий Комітет»). Тому й вдавалося йому здійснювати велику культурно-просвітницьку роботу. Адже всі справи українського національного і громадського життя підлягали Комітетові. Його заступником був о. Микитюк, який пізніше став військовим капеланом в УПА і загинув у Чорному Лісі. Пробували разом якось захистити й вберегти українську молодь від фашистського ясиру і від переслідувань. Був присутній під час відомої трагічної вистави-оперети Ярослава Барнича «Шаріка» («ЧІЧКА»), врятували тоді шкільну молодь від ганебної присутності при жорстокій прилюдній розправі німців з українськими патріотами під стінами божниці. Сприяв створенню Української дивізії «Галичина», ініціатором якої був ґубернатор Отто Вехтер. Знаючи про неминуче наближення страшних більшовицьких орд, відсутність зброї, обмундирування і можливості доброго військового вишколу в утвореннях УПА, змогли виторгувати в Отто Вехтера право відбирати з контингенту бранців на примусові роботи в Німеччину рекрутів в дивізію «Галичина». Майже всі гімназисти української гімназії пішли в дивізію, щоб при найпершій нагоді перейти в УПА. Адже всі добре пам'ятали, що після першого «визволення Совітами» Галичини в 1939 р. найперше були винищені гімназисти старших класів українських гімназій та гімназійні професори.

Є також відомості про те, що за німецької окупації Микола Лепкий входив до редакційної колегії тижневика «Станиславівське слово». Популяризував газети «Краківські вісті», «Українське слово» і підтримував тісні зв'язки з Українським Центральним Комітетом (УЦК) в Кракові через тдвоюрідного брата Василя Глібовицького, заступника голови УЦК Володимира Кубійовича.

Зі спогадів п. Петра Канюки — колишнього Станиславівського гімназиста:

«В кінці грудня 1941 р. зв'язковий ОУН повідомив мене, що я повинен бути в м. Станіславові у п. Миколи Лепкого, що був перше директором жіночої гімназії, а тоді головою Українського Комітету. Він жив на бічній Липової, тепер вул. С. Гординського, буд. 1. Мені було сказано йти на вокзал і поїздом їхати до м. Надвірна. Там мала чекати на мене група хлопців, до яких треба приєднатися і з ними бути разом.

У Надвірній вже вся наша група зібралася (близько 20 хлопців і кілька дівчат з Княгинина, всі колишні гімназисти). Запам'ятав кількох: Припхан Маркіян з Княгинина, Нагнибіда з Єзуполя, (потім розстріляний німцями), Кудла, мабуть, з с. Дубовець.

У Надвірній заночували в готелі, а рано наша група пішла аж до с. Пасічна, де стала на постій. Це було в будинку на початку села над рікою Бистрицею. Тут був юнацький військовий вишкільний табір для провідних кадрів ОУН. Вишкіл тривав ще на початку січня 1942 р. Тоді мені було 16 років Лише тепер я зрозумів, що Микола Лепкий був у проводі ОУН.»

Зі спогадів дочки Тетяни: «Микола Лепкий глибоко переживав разом з своїм народом другу за свого життя поразку Визвольних змагань. Як голова УДК вважав своїм обов'язком потурбуватися про збереження майна УДК, зокрема бібліотеки, (яка отримала гарне поповнення з Краківського „Українського видавництва“, що за роки німецької окупації в складних воєнних умовах видало дуже багато цінної літератури, особливо тієї, що була заборонена совітами). І коли у 1944 р. німці почали відступати, він як голова Комітету зі заступником о. д-р Микитюком та секретарем д-р І. Кутинським, останні виїхали зі Станиславова на возах, щоб рятувати книги — маленьке майно Комітету. Тільки він із д-р Кутинським доїхали до призначеного місця…», …"невдовзі опинився в таборі для інтернованих на території Німеччини, де важко захворів. Зять — Володимир Юзв'як віднайшов його і завіз у містечко Просмеріц в Словаччині. Занадто зболене серце не витримало важких випробувань, і 1 січня 1945 р. Миколи Лепкого не стало. Як і решта братів, похований на чужині."

Це була ідеальна українська родина, де панували любов, взаємоповага і взаєморозуміння. Вся родина Миколи Лепкого була заангажована в культурно-громадській роботі міста і краю.

Спогади Тетяни Лепківної-Юзв'як сповнені великої любові і ніжності до батька: «Хто його знав, не міг забути тих ясних голубих очей, що відбивали глибину душі і золоте серце. Оптиміст, що бачить на світі тільки прозолоть сонця, а людей — як ангелів… Сам добросердечний, радий кожному допомогти, кожного зрозуміти, був люблений і шанований малими і старими, своїми і чужими. Поза ріднею віддавався всеціло громадській праці. Належав до всіх товариств, деяких був навіть засновником. Найближчими його співпрацівниками були: д-р Янович, Грушкевич, Гробельний, мец. Бачинський, Бих, Олесницький, Мартинець, проф. Даниш, Джердж, Кисілевський, Никифорак, Павлюх, Рибчин, д-р муз. проф. Недільський, Залеський, Смолинський ї багато інших…. Але найближчими і найвірнішими (як потім з'ясувалося) приятелями були лиш п-во Чайківські та Ганушевські».

Спокійно і затишно було в їхньому родинному кутку; може, бідно, але гідно. Про це згадувала і Наталя Казновська-Головацька, яка разом з братом Степаном була на «станції» у вуйка Миколи, коли навчалися в гімназії. Також і д-р Роман Смик, який дещо пізніше навчався в Станиславівській гімназії, і проживав у вуйків Лепких цілих 3 роки, згадує про цю родину з великою любов'ю і сентиментом. Такими ж добрими почуттями відплачували йому й діти Миколи Лепкого Маркіян та, особливо, Тетяна. Свої «Спогади про батька» завершує дуже теплими родинними словами: «Цілую Вас, кохані, дуже щиро і міцно все Ваша Тетяна з цілою родиною». Вже в пізніші роки, коли Наталка Казновська, у шлюбі Головацька, жила з родиною в Журавно, а потім ще ближче від Станиславова — в Настащині Рогатинського району, дуже часто бувала і у вуйків Лепких і своєї улюбленої вуєчної сестрички Таці Юзвяк, переважно з дітьми, бо була в тети Таці донечка — ровесниця моя — Христя. Поки наші матері розмовляли, ми гралися. Жили Юзвяки на вул. Липовій (тепер Шевченка) в сучаснішому, як батьки, будинку. Пригадую, що обідали ми в кухні-їдальні, яка мене вразила тим, що дуже відрізнялася від нашої кухні власне кухонними меблями. Вона була, як кімната-їдальня, лише що меблі були білого кольору. Венеціанські вікна, інші, як у вуйків Лепких, — модернові, але така ж привітна, спокійна, приязна атмосфера, як і в їхніх батьків.

Оскільки свекор тітки Таці о. Юзвяк був на парохії в с. [назва села] біля Журавна, то, їдучи до батьків, молоді Юзвяки неодмінно повертали до Головацьких у Журавні. А що тета Таця ще дівчиною була активісткою дівочого товариства ім. Уляни Кравченко, то мати, захоплена також творчістю молодої ще тоді письменниці, назвала свою найстаршу дочку на її честь.

Тітка Таця не раз консультувала мою матусю, як проводити різні громадські імпрези в Союзі українок. Пам'ятаю ще з Журавна, коли мама організувала свято української ноші. Власне, тета Таця помагала їй спроваджувати з різних регіонів Галичини типовий для кожного — одяг, зокрема й з Лемківщини, з Надсяння — які тоді не були відділені кордоном. А полтавський стрій — то вже з театральних реквізитів. Прекрасні фотографії тієї вельми атракційної живої виставки засвідчують її ґрунтовну підготовку. Не дивниця, що вона зробила в маленькому містечку Журавно справжній фурор. З ініціативи і з допомогою тети Таці мати організувала в цьому маленькому містечку справжню «великосвітську» забаву, з котильйонами, модними довгими шовковими чорними спідницями, різнокольоровими блузочками, які молоді пані та панни наввипередки шили собі на цю нечувану тут досі імпрезу.

Дружина Іванна — вельми імпозантна, прекрасна на вигляд і вдачу жінка. Авторитетна й шанована в родині, серед знайомих і в суспільстві. З 1928 р. є активною учасницею товариства «Просвіта», про що свідчить четвертий виказ виплачених внесків для централі Товариства «Просвіта» у Львові (ДАІФО. — Ф. 378. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 35). Такі ж підтвердження знаходимо в архіві там же на Арк. 38, !!, 22, 26. Водночас була в управі «Союзу українок», зокрема, довгий час референтом господарства. У 1934 р., коли в Станиславові відбувався 1-й Світовий Конгрес СУ, вона виконала величезний обсяг роботи. Вимоглива й сувора, але завжди справедлива й доброзичлива. Всьому вміла дати лад і порядок. Ретельно дотримувалась родинних традицій та ревно оберігала добрі стосунки з усіма розгалуженнями споріднених родів, як і Микола, була дуже релігійна. Дітей свого подружжя Лепких виховувала, за словами дочки Тетяни, «не словами, а прикладом, у почутті обов'язку до Бога, Родини, Народу свого».

Дочка Тетяна (Таця) народилася 8 липня 1907 р. в Станиславові. Закінчила Станиславівську гімназію № 1, яка на той час була вже коедукаційна, в 1926 р. разом з Оксаною Барановською, Іриною Ліськевич, Оксаною Чесник та Іриною Бойцун. (Того ж року закінчив ту ж гімназію мій батько — Любомир Головацький). Після закінчення Станиславівського музичного інституту по класу фортепіано, який тоді мав назву «Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка, філія в Станиславові», де навчання проводилося за програмою Львівської централі (інститут розміщався в Народному домі, користуючись також кімнатами товариства «Бесіда»), викладала в цьому ж музичному закладі. Водночас брала активну участь у музичному житті міста й краю. Зокрема, постійно була акомпаніатором. (Заміжня за Володимиром Юзвяком — ветеринарним лікарем, сином священика. Діти: Христина — 1936 р., Ксеня — 1942 р.) Абсольвентка Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка, згодом викладач по класу фортепіано цього ж інституту. Сучасники називають її однією з найкращих піаністок краю. Була постійною акомпаніаторкою хору «Станиславівського Бояна», мала гарний голос і співала в хорах, брала участь в усіх мистецьких імпрезах міста. Була активною в Пласті, а також в управі гуртка жіночої молоді ім. Уляни Кравченко.

Маркіян Лепкий, нар. 17 квітня 1910 р. Почав навчатися гри на скрипці з 9 років і продовжував аж до закінчення гімназії в Станиславові. Протягом 6 років навчався у Празькій консерваторії, наступні 3 роки навчався у всесвітньо відомій Вищій музичній школі в Берліні, де його вчитель був концертмейстером Берлінської опери. Коли почалася війна, він повернувся до Станиславова й одружився з Іванною (*10.II.1911), донькою о. Івана Павлусевича і Марії з Крижанівських, з якою був заручений з дев'яти років. Іванна всі ці роки вивчала гру на фортепіано, одночасно навчаючись у торговельній гімназії. Вони переїхали до Львова, де Маркіян почав працювати скрипалем у Львівській опері й викладав у Музичному інституті ім. Лисенка. Ще під час Другої світової війни подружжя виїхало до Німеччини, де в Штутгарті працював близько 2-х років. Уже в США, в Міннеаполісі, здобув науковий ступінь. В еміграції проживав спочатку в Канзасі, а потім (до 1976 р.) в Детройті, де давав лекції гри на скрипці. У 1977 р. переїхав до Арчболда, де проживала сестра Тетяна Юзвяк. Молода пара не мала дітей, і Маркіян з захопленням займався музичним вихованням молоді, про яку дбав більше, ніж про свої виступи на сцені. Докладав великих зусиль, щоб зробити з них видатних музикантів.

• Енциклопедія Сучасної України. Київ. 2016. Том 17. стр 98. ISBN 978-966-02-7999-5 (том 17)
• Б. Мельничук, І. Ухман. Лепкий Микола Сильвестрович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 349. — ISBN 966-528-199-2.