У складі цієї групи котових — 3 триби: гомотерії (Homotheriini), метайлуруси (Metailurini) та смілодони (Smilodontini). Підродина охоплює вимерлих представників родини котових, зазвичай відомих як «шаблезубі коти», до яких також відносять знаменитого смілодона (Smilodon), а також деяких інших «котів» з незначними збільшеннями за розміром і довжиною їхніх верхньощелепних ікл.
Інколи й інші види м'ясоїдних ссавців з видовженими зубами також називають «шаблезубими котами», хоча вони не належать до котячих. Окрім махайродових котів (Machairodontinae), шаблезубі форми хижих сформувалися в межах груп німравідів (Nimravidae), Барбурофелідів (Barbourofelidae), креодонтів (Machaeroides) і навіть серед сумчастих (Thylacosmilus).
Махайродові (Machairodontinae) виникли в ранньому або середньому міоцені в Африці. Ранній кіт Pseudaelurus quadridentatus показав тенденцію у напрямку до збільшення верхніх ікл та, як гадають, знаходився на початку еволюціїмахайродових котів (Machairodontinae).
Проте, нещодавно метайлурусів (Metailurini) згруповано в межах іншої підродини котів — малі кішки (Felinae), а не у підродині махайродових котів (Machairodontinae).
Останні представники підродини Махайродових (Machairodontinae), а саме рід смілодон (Smilodon) та рід гомотерій (Homotherium) зникли в пізньому плейстоцені, приблизно 10 000 років тому в Америці.
Назва «шаблезубі тигри» вводить в оману. Махайродові коти (Machairodontinae) не були навіть в тій же підродині, що й тигри, не має жодного свідчення, що вони мали тигро-подібне забарвлення хутра, і ця широка група тварин звичайно не жила і полювала в тій же самій манері, як сучасний тигр. Аналіз ДНК опублікований в 2005 підтвердженому і просвітленому кладистичному вивчені показує, що підродина Махайродових (Machairodontinae) відхилилась на ранній стадії від предків сучасних котів і близько не пов'язані з будь-якими живими котячими видами. Sabertooths також співіснував в багатьох місцях разом конічно-зубими котами. В Африці і Євразії, sabertooths конкурував з декількома пантеровими та гепардами (Acinonyx jubatus) до раннього або середнього Плейстоцену. Гомотерій (Homotherium) вижив в Північній Європі навіть поки пізнього Плейстоцену. В Америці вони співіснували разом з пумою (Puma concolor), американським левом (Panthera leo atrox), американським гепардом (Miracinonyx) та ягуаром (Panthera onca), до пізнього Плейстоцену. Шаблезубі та конічнозубі коти, конкурували один з одним за харчові ресурсів, поки вони не вимерли. У всіх сучасних котів є верхні ікла більш-менш конічної форми.
Махайродових (Machairodontinae) ділять за ознаками будови зубів на дві групи:
«кинджалозубі» (довгі та вузькі верхні ікла),
«ятаганозубі» (широкі та короткі верхні ікла).
Кинджалозубі коти мають довші та вузькі верхні ікла і загалом мають приземисте тіло.
Ятаганозубі коти мають широкі та коротші верхні ікла і зазвичай гнучке тіло з довшими ногами.
Довгозубі коти часто мали костисту кромку, що простягалася від нижньої щелепи. Проте, один рід хеносмілус (Xenosmilus), відомий лише по двох досить повних скам'янілостях, порушив цей шаблон, володіючи як міцними важкими кінцівками пов'язані кинджалозубими котами, так і міцні ікла ятаганозубих котів. Вони мали здатність відкривати пащу під кутом 95°, тоді як сучасна котячі лише на 65°.
Функція характерних довгих зубів є предметом суперечок. Можливо, вони слугували для того, щоб наносити крупній здобичі глибокі колоті, рвані рани, від яких ті стікали кров'ю. Критики подібної точки зору аргументують, що зуби б не витримували подібного навантаження і обломлювалися б. Тому вони припускають, що шаблезубі кішки використовували свої зуби для одночасного перегризання сонної артерії і трахеї у лежачої на землі, нездібної до оборони здобичі. На користь цієї теорії говорять і дуже сильні передні лапи у таких видів, як смілодони (лат.Smilodontini), які були потрібні для того, щоб придавити здобич до землі і нанести їй точний смертельний укус. Також є версія, що довгі зуби служили прикрасою і привертали увагу іншої статі при шлюбних ритуалах.
Шаблезубі кішки були ймовірно активними хижаками, а не тільки тими, що поїдають падло, як це іноді стверджується. Можна припустити, що великі види серед них полювали на велику здобич, хоча поки немає прямих доказів, що вони полювали мамутів або їх дитинчат. Проте, знахідки скелетів мамутів поряд з останками виду Homotherium serum, можливо, указують на це.
Методи, за допомогою яких Machairodontinae полювали гаряче обговорюються. Спочатку вважали, що вони використовували свої шаблі-зуби немов «ножі», ранячи жертву рухом згори донизу. Однак, у наш час цей метод вважається малоймовірним, для зубів, таких довгих та крихких, бо вони могли бути легко зламаними великою конвульсивною здобиччю. Втрата зубів для великого хижака могла бути фатальною. Деякі вчені пропонують метод полювання при якому шаблезубі коти розпорювали своїми іклами м'які животи звірам й чекали, доки ті помруть від втрати крові, хоча ризик поломки зубів все одно високий. Безпечнішим методом є стискання шиї великих копитних за допомогою різців та нижніх ікл, в той час шаблі-зуби розривали артерії та вени. Цей метод також ризикований для великих зубів, якщо жертва занадто багато пручається, але менш ризикований, ніж метод ножового удару. Крім того, якщо кішки полювали зграєю (є свідчення про те, що деякі види могли полювати саме таким чином), вони могли спочатку звалити й придушити тварину, перш ніж виконати свій вбивчий укус.
Шаблезубий тигр виду Smilodon fatalis, мав порівняно слабкий укус, що, втім, не заважало йому бути сильним і небезпечним хижаком. Це встановили австралійські дослідники з Університету Нового Південного Уельсу (англ.University New South Wales) і Провідний вчений в даній роботі — Колін Макгенрі (Colin McHenry) з Університету Ньюкасла (англ.University Newcastle). Вчені створили комп'ютерні моделі черепів шаблезубої кішки (що важила 230—250 кг) і зіставного з нею за розмірами і вагою сучасного лева (лат.Panthera leo). Причому череп лат.Smilodon fatalis склали з двох мільйонів елементів, що набагато більше, ніж в якому-небудь попередньому дослідженні. Потім фахівці перевірили, як ці тварини кусали свою жертву, обчислюючи силу укусу і навантаження на різні елементи черепа. Експериментатори скористалися програмою, схожою з тими, що застосовують інженери при розрахунку навантажень і внутрішніх напруг в мостах, будівлях або кузовах машин. В результаті австралійці встановили, що сила укусу шаблезубої кішки була рівна приблизно 1 кілоньютону. Стільки розвиває ягуар, вагою 80 кг, і це втричі слабше, ніж сила укусу лева. Перевіривши навантаження на зуби і щелепи в різних режимах, автори комп'ютерного моделювання прийшли до висновку, що шаблезубі кішки не могли вбивати свою велику здобич, встромлюючи в їх тіла свої ікла на ходу (як це роблять леви). Якщо йшлося про жертви типу бізона або мамута, шаблезубі кішки спочатку збивали жертву з ніг, користуючись перевагою свого сильного і масивного тіла, могутніх передніх лап, а потім вже завдавали акуратного, але смертельного укусу в шию. Ця тактика і дозволяла їм справлятися з дуже великою здобиччю.
Jordi Augusti: Mammoths, Sabertooths and Hominids 65 Million Years of Mammalian Evolution in Europe, Columbia University Press, 2002. ISBN 0-231-11640-3
McKenna, M., Bell, K.,: Classification of Mammals: Above the Species Level. Columbia University Press; Auflage: New Ed; 2000.
Alan Turner: The Evolution of the guild of larger terrestrial carnivores during the Plio-Pleistocene in Africa. Geobios, no 23, fasc. 3, p. 349–368, 1990.
Turner, Alan: The Big Cats and their fossil relatives. New York: Columbia University Press, 60. ISBN 0-231-10228-3.
M. Barton: Wildes Amerika Zeugen der Eiszeit. Egmont Verlag, 2003, ISBN 3-8025-1558-7
Colin R. McHenry, Stephen Wroe, Philip D. Clausen, Karen Moreno et Eleanor Cunningham: Supermodeled sabercat, predatory behavior in Smilodon fatalis revealed by high-resolution 3D computer simulation, PNAS, October 2, 2007, 10.1073/pnas.0706086104.