Марченко Валерій Веніамінович
Валерій Марченко
Народився	16 вересня 1947(1947-09-16) Київ, Українська РСР,  СРСР
Помер	7 жовтня 1984(1984-10-07) (37 років) Ленінград, Російська РФСР,  СРСР
Поховання	Гатне
Громадянство	СРСР
Національність	українець
Діяльність	правозахисник, письменник, літературознавець, перекладач, дисидент, літературознавець
Галузь	література[1], літературознавство[1] і переклад[1]
Відомий завдяки	дисидент-правозахисник, літературознавець, перекладач
Alma mater	КНУ імені Тараса Шевченка
Знання мов	українська[1]
Мати	Марченко Ніна Михайлівна
Родичі	Марченко Михайло Іванович
Нагороди
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Вале́рій Ма́рченко (16 вересня 1947 — 7 жовтня 1984) — український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач^[2], жертва радянського режиму.

Народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 — 22 січня 1983) — українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету. ^[3]

Від народження отримав прізвище батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Мати в другому шлюбі носила прізвище Смужаниця. У дорослому віці (25 років) Валерій змінив своє прізвище й узяв прізвище діда (дошлюбне прізвище матері). ^[3]

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.

З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971—1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.

В період 1968—1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.

25 червня 1973 року заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська пропаганда та агітація»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.

Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. У таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940–50-х років у Західній Україні.

Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».

21 жовтня 1983 року вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13–14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця ^[4]. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.^[5] Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер 5 жовтня 1984 року в тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) в одній могилі з прахом діда Михайла. ^[3]

Суддю Григорія Зубця, який засудив Марченка та визнав його «особливо небезпечним рецидивістом», 6 жовтня 2017 року Президент України Петро Порошенко нагородив орденом Ярослава Мудрого V ступеня^[6].

Автор перекладів з азербайджанської мови, нарисів «Микола Гулак» (1982), «Там, у київських печерах» (1983).

Окремі видання:

• Марченко В. Антон Олійник. Спогади // Сучасність. — 1982. — Ч. 1–2. — С. 171—177.
• Марченко В. Давня азербайджанська література в дослідженнях Агатангела Кримського // Радянське літературознавство. — 1971. — № 1. — С. 59–66.
• Марченко В. Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994.
• Марченко В. Обличчям на схід. До 100-річчя з дня народження А. Ю. Кримського // Дніпро. — 1971. — № 1. — С. 138—140.
• Валерій Марченко. Занапащена Кліо // Листи до матері з неволі. — К.: Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. — 500 с.

У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка — «Я не маю ні дому, ні вулиці».

У 2001 році режисер Максим Бернадськи та журналіст Юрій Луканов зфільмували документальний фільм «Хто ви є, містер Джекі?» про листування Валерія Марченка з нідерландською студенткою Джекі Бакс.

У київській школі № 175, в якій навчався Валерій Марченко, створено музей його імені, присвячений життю і роботам Валерія. ^[7]

На будинку в Києві, по вулиці Данила Щербаківського, 72 де він жив з квітня 1963 року по жовтень 1983 року, встановлено меморіальну дошку. Коли вулиця Данила Щербаківського мала назву вулиця Щербакова існувала пропозиція перейменувати її на честь дисидента^[8].

У місті Буча є вулиця Валерія Марченка.

22 вересня 2011 року середній загальноосвітній школі № 175 Шевченківського району було присвоєне ім'я Валерія Марченка.

12 жовтня 2017 року Київрада перейменувала на його честь площу в місцевості Нивки.

14 жовтня 2017 року, 33 роки після похорону, за присутності земляків і побратимів-політв'язнів, в центрі села Гатне відкрито гранітний памятник Валерію Марченку, роботи скульптора Романа Захарчука. На обеліску з чорного граніту викарбувані слова американського президента Рональда Рейгана: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».^[9]

• Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)^[10] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

• С. І. Білокінь. Марченко Валерій Веніамінович [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 539. — ISBN 978-966-00-1028-1.

Про Валерія Марченка:

• Валерій Марченко: Творчість і життя / Упорядн. Н. Смужаниця Марченко, Н. Кочан.  — К.: Сфера; Дух і літера, 2001. — 536 с.
• Валерій і Сандра: Листування Валерія Марченка і Сандри Фапп'яно / Передм. М. Мариновича. — К.: Смолоскип, 2010. — 104 с.
• Рахманний Р. Сучасні критерії українського патріотизму // Україна атомного віку. Есеї і статті. 1945—1986. — Торонто: Гомін України, 1988. — С. 586—599.
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Марченко Валерій Веніамінович

•  Прямостояння. Валерій Марченко на YouTube
• ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЯ. Валерій Марченко / Упорядн. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. — К.: Сфера, Дух і Літера, 2001. — 536 с. ISBN 966-7841-12-Х
• Стенограма інтерв'ю Ніни Михайлівни Марченко, матері Валерія Марченко (1947—1984) [Архівовано 8 червня 2009 у Wayback Machine.]
• Валерій Марченко. «Звичайний страх» — автобіографічний нарис, написаний у таборі в 1976 р.: про свій перший арешт, слідство і суд у 1973 р. [Архівовано 20 березня 2010 у Wayback Machine.]
• Валерій Марченко. — Листи з Володимирської, 33. (З книги «Листи до матері з неволі») [Архівовано 20 березня 2010 у Wayback Machine.]
• Валерій Марченко Другий арешт (1983). З протоколів допитів. «Дорогою свободи» (Павло Проценко про В.Марченка) [Архівовано 20 березня 2010 у Wayback Machine.]
• Суд над Валерієм Марченко. Заява Держдепартаменту США про загибель В. М. Заява з нагоди вручення Премії імені Валерія Марченка за найкращу публікацію на правозахисну тему в українській пресі [Архівовано 20 березня 2010 у Wayback Machine.]
• Мирослав Маринович. П'ять портретів Валерія Марченко [Архівовано 20 березня 2010 у Wayback Machine.]
• Василь Овсієнко. Похорон Валерія Марченка [Архівовано 25 лютого 2021 у Wayback Machine.]
• Юрій Луканов. ХТО ВИ Є, МІСТЕР ДЖЕКІ? Сценарій телевізійного документального фільму.
• Інна Філіппова. Університети Валерія Марченка (газета «День», 14 грудня 2000)
• Чи стане Валерій Марченко героєм нашого часу(укр.)
• Ігор Самокиш. З породи хоробрих мушкетерів. Життя Валерія Марченка як зразок нескореності духу (газета «День», 3 грудня 2010) [Архівовано 24 січня 2011 у Wayback Machine.]
• 37 років тому помер український дисидент Валерій Марченко (ФОТО) [Архівовано 7 жовтня 2021 у Wayback Machine.] Національний музей історії України