| Ларивон Велавський | |
| Країна: | Велике князівство Литовське |
|---|---|
| Діти: |
Давид Велавський  |
Ларивон Велавський — зем'янин, боярин київського князя Олелька Володимировича.
Життєпис
Ларивон Велавський був родом з села Валева, яке відносилось до юрисдикції Овруцького замку і від якого походить його ономастичне прізвище.[1] В першій половині XV ст. він був слугою київського князя Олелька Володимировича в Чорнобильському замку. 19 лютого 1450 р.[a] в Овручі князь своєю грамотою зарахував Велавського до бояр:
Мы Александро Володимеровичъ пожаловали есмо н(а) то(го) слугу Ларивона Вела(в)ского: не надобе ему нам з слугами службы служити а поплатовъ платити и иных никоторыхъ пошлин в Чорнобыли не велели: подвода(ми), ни стеречи, служити ему служба з бояры. И на то дали есмо ему се(с) нашъ листь з нашою печатю, потверджаючи ею к бояромъ. И писан у Вовручомъ февраля девятогонадцят дня индикъта третегонадцять.
Відтоді він мав служити «господарскою, военною, земскою службою конём», «конно и оружно» і за покликом князя «винни, ехати на послугу господарскую при воеводе киевскомъ якъ ихъ обошлетъ, а при старосте овруцкомъ ездити не винни, кроме своё доброе воли».[7] Окрім цього обов’язку, як і інші зем’яни він більше не ніс жодних інших повинностей, не підпорядковувався суду князівських замків і їхніх державців, і судився або особисто перед князем, або перед його воєводою, або ж комісіями, призначеними князем для кожного окремого випадку.[6]
Велавський з сином служили конями і в панцирях разом з овруцькими боярами, але не були ординськими слугами, не служили з коланними людьми[b] і ніякого «потягу» з ними «не тягнули».[9] За невідомих обставин вони впали у немилість наступного київського князя Семена Олельковича, який конфіскував їхні дідичні та вотчинні маєтності, передавши їх пану Федьку Горловичу. Після цього Велавські осіли на Волині. По смерті князя вони звернулися з проханням до Казимира про надання земель на заміну втрачених, яке той задовільнив.[9][10]
Ототожнення
В той самий період в даному регіоні фіксується ще один Ларивон, якого деякі дослідники ототожнють з Ларивоном Велавським. Так князь Олелько Володимирович видав привілей на земському праві засновнику роду Редчичів — Ларіону Володимировичу[c] на Єрликовську та Тенетиловську землі.[2] Бортну землю Тенетиловщину він отримав ще в 1438 р. від Свидригайла за умови військової служби «конем». Подібний тип пожалування землі був типовим для того періоду, коли великий князь всіма силами шукав прибічників для опору наступу Сигізмунда Кейстутовича.[11]
Підтвердження на ці землі 21 листопада 1522 р. отримали Конон і Каленик Яковичі, в той час як відомо що в Ларивона Велавського був онук, син Давида — Яків Покалевський.[12]
Родина
Достеменне походження роду Велавських невідоме. Володимир Антонович вважав усю зауську шляхту нащадками дружинників часів домонгольської Русі. Водночас Наталія Яковенко проаналізувавши персоналії та їхні спільні землі й служби, вивела що більшість тамтешніх бояр були нащадками п'ятьох родоначальників з тюркськими іменами які осіли на цих теренах за часів князя Володимира Ольгердовича і які в свою чергу цілком імовірно походили з одного роду. Велавських разом з кількома іншими родами вона відносить до нащадків Булгака (Болгака).[13]
Ларивон мав сина — боярина Давида Велавського, від якого пішли роди Доротичів, Левковських та Покалевських.
Коментарі
- ↑ Нині більшість дослідників вважають, що індикт 13 стосується саме 1450 р., коли Києвом правив князь Олелько Володимирович.[2][3]. Проте сучасні дослідження припускають, що Вітовт передав Київ Олельку ще в 1408—1422 рр.[4] адже нині невідомо хто керував містом у 1400—1422 рр., в той час як у 1408 р. його згадують як керівника київських полків[5]. Через ці розбіжності деякі дослідники припускають, що грамота могла бути видана також в цей період.[6]
- ↑ Коланниками на Русі називали кріпосних тяглих селян, які не мали права виходу.[8]
- ↑ В привілеї Свидригайла вказаний Ларивоном.
Примітки
- ↑ Яковенко Н. Н., Боряк Г. В. Родовая антропонимия Правобережной Украины как отражение социальной структуры общества (по актам конца XIV—XVI вв.) Вспомогательные исторические дисциплины. Вып. 19. с. 22-38.
- ↑ а б Архив Юго-Западной Россіи, Том 4, Выпуск 1
- ↑ Архив Юго-Западной Россіи, Часть VIII, Том VI
- ↑ Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. Мінськ, 2005, с. 218.
- ↑ Słownik geograficzny, Том IV, стор. 75
- ↑ а б Левковский И. С. Левковские — непокорная шляхта Овручского староства // ШЛЯХЕТСТВО ПОЛІССЯ УКРАЇНИ. СТАРОВИННІ РОДИ ОВРУЦЬКОЇ ШЛЯХТИ: МАТЕРІАЛИ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ, 20-21 квітня 2018 року. / за ред. д.ф.н, професора В.Ф. Баранівського — К.: Вид-во ТОВ «НПВ ІНТЕРСЕРВІС», 2018. — 216с.
- ↑ М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ II. Стор. 2.
- ↑ М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ III. Стор. 1.
- ↑ а б Груша А. И. Документальная письменность Великого Княжества Литовского (конец XIV — первая треть XVI в.) / НАН Беларуси, Центральная научная библиотека им. Я. Коласа. — Минск: Беларуская навука, 2015. — 465 с.
- ↑ Клепатский П. Г. Очерки из истории Киевской земли: литовский период. — Записки Новороссийского университета (Одесса), ист.-филол. ф-т, 1912 г., т. 5, с. 537.
- ↑ Полехов С. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV века / Отв. ред. Б. Н. Флоря. Институт российской истории РАН. — М.: "Индрик", 2015. — С. 248, сноска 814; с. 561, 610.
- ↑ Литовская метрика, т.1
- ↑ Наталія Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна