Никифор Матвійович Замировський
Народження	14 грудня 1898(1898-12-14) село Дзиневичі, Малоберестовицька волость, Гродненський повіт, Гродненська губернія, (тепер — село у Берестовицькому районі Гродненської області Білорусі) Російська імперія
Смерть	11 травня 1948(1948-05-11) (49 років) Москва,  СРСР
Національність	білорус
Країна	Російська імперія→ СРСР
Роки служби	1916-1946
Звання	Генерал-майор
Війни / битви	Перша світова війна Громадянська війна в Росії Друга світова війна
Нагороди

Ники́фор Матві́йович Замиро́вський (*14 грудня 1898(18981214) — †11 травня 1948) — білоруський військовик часів Російської імперії та СРСР, генерал-майор, учасник Першої та Другої світової війни, Громадянської війни в Росії.

Народився 14 грудня 1898 року (на могилі Замировського на Введенському кладбищі у Москві — вказаний 1896 рік народження) у селі Дзиневичі Малоберестовицької волості Гродненського повіту Гродненської губернії Російської імперії (тепер — село у Берестовицькому районі Гродненської області Білорусі) у родині селянина. Білорус.

У 1915 році разом із родиною втік із Білорусі до Росії.

Із травня 1916 по листопад 1917 року — у Російській імператорській армії. 20 травня 1916 року — призваний на військову службу та зарахований до 58-го запасного піхотного полку. Через 3 місяці — направлений на Південно-Західний фронт, де воював у складі 28-го піхотного Полоцького полку 7-ої піхотної дивізії. Цього ж року і при цьому ж полку закінчив навчальну команду та служив молодшим і старшим унтер-офіцером.

У листопаді 1917 року — демобілізований.

У 1918 році — закінчив школу інструкторів при командних курсах міста Тамбов. Із лютого 1918 року — у Червоній армії. Вступив у 1-ий Тамбовський загін. У березні разом з полком потрапив на Уральський фронт, де воював з білокозаками командиром взводу і помічником командира роти. У грудні загін переформували у 16-й стрілецький полк. Із червня 1919 року — воювал з полком на Східному фронті проти військ адмірала Колчака. Згодом — на Петроградському фронті проти військ генерала Юденича.

У листопаді 1919 року — переведений на посаду командира запасного батальйону.

У травні 1920 року — переведений на Польський фронт, де командував ротою 388-го Богунського стрілкового полку і воював проти білополяків.

Після Громадянської війни — полк Замировського перейменували в 130-й Богунський стрілецький у складі 44-ї стрілецької дивізії. Замировський був начальником команди пішої розвідки, командиром роти, начальником полкової школи та командиром батальйону полку.

Із жовтня 1925 по вересень 1926 року — навчався на курсах «Постріл». Після курсів — був начальником штабу Богунського полку.

У 1928 році — отримав перший Орден Червоного Прапора — за звитягу у боях під Сухолісами під час прориву з оточення біля Ольшаниці на Польському фронті у 1920 році.

Із 1930 по 1931 рік — навчався на заочному факультеті Військової академії РСЧА імені М. В. Фрунзе.

Із листопада 1931 року — командир 130-го Богунського стрілецького полку 44-ї стрілецької дивізії Українського військового округу.

Із листопада 1933 року — командир та військовий комісар 106-го Сахалінського стрілецького полку 36-ї стрілецької дивізії Забайкальського військового округу.

17 лютого 1936 року — отримав звання полковник.

Із жовтня 1937 року — командир 108-го Бєлорєченського стрілецького полку.

22 лютого 1938 року — отримав медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії». Цього ж року — арештований. Як учасник антирадянської військово-фашистської змови.

Із лютого 1939 року — старший викладач тактики Тамбовського піхотного училища.

Із січня 1940 року — викладач тактики Вищої військової школи штабної служби.

Із квітня 1941 року — заступник командира 83-ї гірничострілецької дивізії Середньоазійського військового округу.

Із липня 1941 року по 31 травня 1942 року — командир 310-ої стрілецької дивізії (формувалась у Акмолинській області Казахської РСР) 54-ої армії. Із вересня по жовтень 1941 року частини дивізії брали участь у Синявінській операції. У жовтні 1941 року дивізія перейшла до 4-ої армії і разом з нею брала участь у Тихвінській оборонній та наступальній операціях. Частини дивізії виснажили ворожі сили, змусили супротивника перейти до оборони і зірвали ворожі плани створити друге кільце оточення навколо Ленінграда. Із грудня 1941 року — дивізія у складі армії увійшла до складу сформованого Волховського фронту і знаходилася у обороні біля міста Кіриші Ленінградської області.

22 січня 1942 року — отримав звання генерал-майор.

6 лютого 1942 року — отримав другий Орден Червоного Прапора.

Із липня по вересень 1942 року — командир 115-ої стрілецької дивізії 54-ої армії, яка знаходилася у обороні північно-західніше міста Кіриші. У вересні 1942 року — відсторонений від командування та призначений старшим викладачем тактики Курсів удосконалення командного складу Волховського фронту.

У грудні 1942 року — отримав Медаль «За оборону Ленінграда».

Із січня по листопад 1943 року — командир 71-ої стрілецької дивізії, з якою брав участь прориві блокади Ленінграда. У квітні 1943 року дивізію вивели в резерв Ставки Верховного Головнокомандування, а до травня передислокували до Рязанської області, а згодом — включили до складу 27-ї армії Степового військового округу. Із липня 1943 року дивізія в складі Степового, а згодом — Воронезького фронту брала участь у Курській битві, Бєлгородсько-Харківської операції, звільнила від німецьких загарбників низку населених пунктів на західному березі річки Ворскла.

8 лютого 1943 року — Замировський отримав Орден Кутузова 2 ступеня, а 15 вересня 1943 року — Орден Вітчизняної війни 1 ступеня.

24 вересня 1943 року дивізія Замировського з боями вийшла на лівий берег річки Дніпро, звільнила селище Бортничі і перейшла до оборони. Потім, увійшовши до складу 38-ї армії 1-го Українського фронту, вела бої на правому березі Дніпра. Але вже у листопаді — через нібито втрату управління дивізією та самовільний відхід із займаних позицій — Замировського усунули з посади та зарахували у розпорядження Військової ради 60-ї армії.

Із грудня 1943 по травень 1944 — командир 1031-го стрілецького полку 280-ої стрілецької Конотопсько-Коростенської дивізії.

Із березня по квітень 1944 року — тимчасово виконував обов'язки командира 351-ої стрілецької дивізії.

Із травня 1944 року — заступник командира 8-ї стрілецької Ямпільської дивізії.

Із жовтня 1944 року і до кінця війни — заступник командира 46-ї запасної стрілецької дивізії Приволзького військового округу.

3 листопада 1944 року — отримав третій Орден Червоного Прапора, 21 лютого 1945 року — Орден Леніна. А у листопаді 1945 року — Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.».

Після війни — перебував у розпорядженні Головного управління кадрів Народного комісаріату оборони.

Із серпня 1945 року — начальник Курсів удосконалення командного складу піхоти Біломорського військового округу. У травні 1946 року — переведений на ту саму посаду у Приволзький військовий округ.

10 жовтня 1946 року — звільнений у запас.

Помер 11 травня 1948 року у Москві. Похований на Введенському кладовищі.

Був одружений. Мав, щонайменше, двох дітей.

Станом на 2015 рік донька Замировського та її діти жили у Москві^[1].

• Один із героїв роману Олександра Чаковського «Блокада». У 1970-их роках за мотивами твору було знято однойменну художню кіноепопею з чотирьох фільмів. Полковника Никифора Замировського зіграв Володимир Трещалов.
• Фігурує у оповіданні Миколи Оплесніна «Три переправи».
• Фігурує у оповіданні Давида Славентантора «Вогні Волхова»^[2].

• Замировский Никифор Матвеевич [Архівовано 15 червня 2022 у Wayback Machine.]// Біографія воєначальника на сайті про учасників Другої світової війни pamyat-naroda.ru (рос.)
• Замировский Никифор Матвеевич // Долготович Б. Военачальники земли белорусской : энциклопедический справочник / Борис Долготович. — Минск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. — С. 119. — 2 000 екз. — ISBN 985-11-0321-7 (рос.)
• Мильбах В. С. Политические репрессии командно-начальствующего состава 1937—1938. Забайкальский военный округ и 57-й особый стрелковый корпус. — СПб: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 2014. — С. 59, 187, 217, 359. — ISBN 978-5-288-05508-9 (рос.)
• Пацэнка М. Наш зямляк — абаронца Ленінграда// Бераставіцкая газета. — 2015. — 8 травня. (біл.)