Любов Василівна Забашта
фото 1962 року
Ім'я при народженні	Любов Василівна Гришко
Народилася	3 лютого 1918(1918-02-03) Прилуки
Померла	21 липня 1990(1990-07-21) (72 роки) Хмільник
Поховання	Байкове кладовище
Громадянство	СРСР
Діяльність	поетеса, драматург, прозаїк
Alma mater	Одеський водний інститут
Заклад	Кузня на Рибальському і Дніпро
Членство	СП СРСР
Партія	КПРС (з 1953 року)
У шлюбі з	Забашта Валентин Федорович Малишко Андрій Самійлович
Нагороди	медаль та Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР[1].
Медіафайли у Вікісховищі

Любов Василівна Гришко, у шлюбі Забашта (3 лютого 1918, Прилуки — 21 липня 1990, Хмільник) — українська поетеса, драматургиня, прозаїкиня, член Спілки письменників СРСР.

Народилася 3 лютого 1918 року в сім'ї Василя та Єфросинії Гришків^[2]. Навчаючись у четвертому класі прилуцької школи № 4, почала писати вірші. 1935 року на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові її поезію почув і похвалив Павло Тичина. Уперше вірші Любові Гришко були надруковані в газеті «Правда Прилуччини» 1935 року.

Після закінчення школи навчалася в Одеському водному інституті^[3], який закінчила в 1940 році. 1939 року одружилася з Валентином Забаштою, народила сина Ігора^[2]. Під час війни працювала інженеркою-конструкторкою на Рибінській судноверфі. 1942 року прийшло повідомлення, що чоловік зник безвісти в боях під Новоросійськом^[2]. Після війни, залишившись з малим сином на руках, Любов Забашта працювала кораблеконструкторкою на київському заводі «Ленінська кузня» та редагувала заводську багатотиражку, в якій публікувала також свої вірші. «Без відриву» закінчила мовно-літературний факультет педінституту імені Горького (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Далі — завідувала відділом поезії журналу «Дніпро».

У грудні 1956 року одружилася з українським поетом Андрієм Малишком.

Мешкала в Києві в будинку письменників «Роліт», на фасаді якого 12 березня 2003 року їй встановлено бронзову пам'ятну дошку (скульптор М. І. Білик)^[4].

Померла 21 липня 1990 року під час лікування в Хмільнику (не витримало серце)^[5]. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з Андрієм Малишком (ділянка № 1).

Творчий доробок Любові Забашти нараховує кілька поетичних збірок, книжок прози, п'єс і драматичних поем. Чимало віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями.

Авторка поетичних збірок: «Калиновий кетяг» (1956), «Квіт папороті» (1959), «Берег надії» (1974), «Київська гора» (1982), присвячених праці кораблебудівників, хліборобів, захисникам Вітчизни.

Драматичні та ліро-епічні поеми: «Маруся Чурай (Дівчина з легенди)» (1968); «Роксолана (Дівчина з Рогатина)» (1971); «Леся Українка», (1973); «Софія Київська», (1982) відбивають глибокий інтерес поетеси до української історії та культури.

У доробку Забашти також роман «Там, за рікою, — молодість» (1970), художньо-документальна повість «Будинок мого дитинства» (1983), дитяча лірика. Її творчості властивий гуманізм, віра у самовідданість і доброту людини.

Тарасові Шевченку присвятила драматизовану поему «Тернова доля», поезії «Землі Бояне славний», «Міцні, як Шевченкове слово», «Шевченко й Олдрідж» (1961) та інші.

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін.

Як дитяча поетеса Любов Забашта оспівує в поезії красу та гармонію світу, передаючи природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створює відчуття значимості описуваного. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому вона — завжди «дитина» людства.
Окремою темою у ліриці для дітей є численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок», «Волошки», «Кленове листя»). Так, молода берізка — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» описана вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»).

Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..»). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, показуючи світ простим, багатобарвним і відкритим. Крім окремих тематичних поезій, писала загадки, примовки, вірші до свят.

Хоч Любов Забашта і не створювала поезій спеціально для дітей, вони займають вагому частку в її творчому доробку, поряд з прозою та драматичною спадщиною.^[6]

• Дзюба І. З дзвонкової криниці [Передмова] // Забашта Л. В. Вибране. — К.: Дніпро, 1987. — С. 5—18.
• Забашта І. «Отак і йтиму: очі, як у птиці…» / І. Забашта // Київ. — 2008. — № 3. — С. 74-76.
• Шевченківський словник : у 2 т. / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1978.
• Любов Забашта. Пісня зеленого лісу. Київ, Веселка, 1983. [Архівовано 11 лютого 2015 у Wayback Machine.]

• Любов Забашта — гордість Прилуччини [Архівовано 13 травня 2021 у Wayback Machine.] — сайт, присвячений відомій українській поетесі.