Еліс Шалві
івр. אליס שלוי
Ім'я при народженні	нім. Alice Margulies
Народилася	16 жовтня 1926(1926-10-16)[1] Ессен, Веймарська республіка
Померла	2 жовтня 2023(2023-10-02) (96 років) Єрусалим
Країна	Ізраїль
Діяльність	літературознавиця, викладачка університету, вихователька, активістка
Alma mater	Кембриджський університет
Заклад	Університет Бен-Гуріона
Партія	Мерец
Діти	Pnina Shalvid
Нагороди	Emil Grunzweig Human Rights Awardd
Еліс Шалві у Вікісховищі

Еліс Гільдегард Шалві (івр. אליס הילדגרד שלוי; уроджена Маргуліс, нім. Margulies; 16 жовтня 1926(1926жовтня16), Ессен, Німеччина — 2 жовтня 2023^[2]) — ізраїльський филолог-англіст і громадська діячка, ідеолог ортодоксально-юдаїського фемінізму, засновниця Жіночого лобі Ізраїлю. Лавреатка Державної премії Ізраїлю (2007).

Народилася в Ессені 1926 року, наймолодша з трьох дітей (старша сестра Едіт померла 1929 року) в сім'ї торговця-гуртовика Бенціона Маргуліса та Перл Маргуліс^[3]. Батько, вірянин-юдей із сучасними поглядами, був активістом релігійно-сіоністського руху «Мізрахі», згодом делегатом Всесвітніх сіоністських конгресів і членом виконкому Всесвітньої сіоністської організації^[4].

Початкову освіту здобула в єврейській школі в Ессені. Незабаром після приходу до влади в Німеччині нацистів у будинку Маргулісів пройшов обшук, що спонукало родину до еміграції. Бенціон вирушив до Лондона вже в серпні того ж року, приєднавшись до невеликої гуртової фірми молодшого брата, який там проживав, у травні 1934 року з Німеччини приїхала і Перл із сином Вільгельмом (Зеєвом) і дочкою Алісою^[5]. Коли її брат продовжив навчання в єврейській середній школі, Аліса (Еліс) навчалася в публічних школах і брала приватні уроки івриту. Єврейські духовні традиції вона опанувала в сім'ї. Бенціон незабаром посів помітне місце серед лідерів місцевої єврейської громади та в роки Другої світової війни активно займався проблемами біженців із континентальної Європи. Еліс перейняла в ці роки у батька як сіоністські ідеали, так і захоплення філантропією^[4].

Під час війни сім'я Маргулісів проживала в Веддесдоні^[en] (Бакінгемшир), й Еліс закінчила середню школу в сусідньому Ейлсбері. У 1944 році вступила до Ньюнем-коледжу — одного з двох коледжів Кембриджського університету, які до того моменту приймали студенток-жінок. Навчаючись на бакалавра англійської літератури, була активною учасницею Єврейського товариства Кембриджського університету, де обіймала в різні часи посади секретаря, скарбника та президента і вже в цей час боролася за повнішу участь жінок у релігійних обрядах. У грудні 1946 року, коли в Базелі відбувся перший післявоєнний Всесвітній сіоністський конгрес, Еліс Маргуліс увійшла до міжвишівської делегації, що представляла Велику Британію на паралельному з основним Молодіжному конгресі^[4].

Незабаром після резолюції ООН про розподіл Палестини та створення єврейської держави, у грудні 1947 року, вперше відвідала підмандатну Палестину разом із батьками. Враження виявилося настільки сильним, що спочатку Еліс вирішила залишитися в кібуці, але її переконали повернутися до Великої Британії, щоб закінчити навчання в Лондонській школі економіки, де вона на той час здобувала спеціальність соціального працівника. У підсумку вона провела в Лондоні два роки і після закінчення другого ступеня у грудні 1949 року вирушила до створеного на той час незалежного Ізраїлю^[4].

До цього часу в Ізраїлі велися роботи з прийому масової алії з арабських країн, і у сфері соціальної роботи на послуги Маргуліс, яка не знала арабської, не було попиту. Згодом вона знайшла роботу викладача англійської мови як іноземної в рамках однієї з програм Єврейського університету в Єрусалимі. Надалі вона продовжувала роботу на відділенні англійської мови та літератури цього вишу протягом 40 років, захистивши 1962 року докторську дисертацію на тему «Ренесансні концепції у „проблемних“ п'єсах Шекспіра» і здобувши звання асистент-професора^[4]. 1969 року до неї також звернулися з проханням про допомогу у створенні відділення англійської мови та літератури в Університеті Бен-Гуріона в Беер-Шеві, і вона очолювала це відділення протягом чотирьох років^[6]. Водночас її кандидатура на посаду декана факультету гуманітарних і суспільних наук була відкинута за статевою ознакою^[4][7]. В Єврейському університеті 1973 року обійняла посаду директора Інституту мови та літератури; завершила роботу в Єврейському університеті 1990 року^[4].

У травні 1950 року познайомилася з Моше Шелковичем, вихідцем із нью-йоркської ортодоксальної сім'ї. Моше, який розділяв ті ж сучасні погляди, які відрізняли сім'ю Маргуліс, прибув до Ізраїлю вчитися в Єврейському університеті, але замість цього влаштувався працювати в місцевому відділенні банку Barclays. У жовтні того ж року вони одружилися; надалі їхнє сімейне прізвище було івритизовано, перетворившись на «Шалві». У шлюбі з Моше у Еліс народилися троє синів і три дочки^[4].

Паралельно з викладацькою роботою в Єврейському університеті Еліс Шалві з 1975 року обіймала посаду директора в ортодоксальній середній школі для дівчаток «Пелех» у Єрусалимі^[8]. Сама Шалві згадувала, що у цій школі навчалися її дочки, і коли навчальний заклад опинився у важкому економічному становищі, було вирішено тимчасово призначити директора з-поміж батьків учнів. Шалві добровільно взяла на себе ці обов'язки до моменту, коли буде найнятий директор на постійній основі, але залишалася на посаді 15 років. За часів Шалві у школі застосовувалися методи відкритої освіти, у центрі якої — учень. Демократичний характер навчання, запроваджений у школі «Пелех», пізніше взяли на озброєння низка шкіл Ізраїлю. «Пелех» стала першою середньою школою в країні, де ввели курс з екології, і однією з перших, де почали викладати галаху. Комісія з надання Державної премії Ізраїлю характеризує «Пелех» як першу експериментальну школу в історії державно-релігійного сектора у шкільній освіті Ізраїлю^[6].

По мірі розвитку академічної кар'єри Шалві почала стикатися з явищами дискримінації за ознакою статі. Об'єднавши зусилля з іншими співробітницями, вона подала керівництву Єврейського університету список вимог щодо виправлення дискримінації; всі ці вимоги задовільнили^[4]. У віці 53 років, під час відвідування Мілвокі, Шалві побувала в консервативній синагозі і вперше в житті отримала можливість читати Тору з кафедри синагоги — роль, яка в ортодоксальних синагогах закріплена лише за чоловіками. Після цього вона почала відвідувати консервативну синагогу і в Ізраїлі, а надалі протягом чотирьох років очолювала Інститут юдаїки імені Шехтера, що належить консервативній течії в юдаїзмі^[9]. За час її перебування на чолі інституту до навчальної програми було внесено низку нововведень, зокрема введено програму навчання на ступінь магістра за спеціальністю «Юдаїзм у мистецтві»^[4].

1984 року Американський єврейський конгрес організував так званий американсько-ізраїльський діалог єврейських жінок — конференцію, що стала каталізатором розвитку фемінізму в Ізраїлі^[4]. У рамках цієї конференції Ізраїль відвідала ідеолог американського фемінізму Бетті Фрідан. Її приклад став наснаживим для Шалві, і того ж року вона стала однією із засновниць Жіночого лобі Ізраїлю^[9] (івр. שדולת הנשים בישראל^[6]), яке очолювала до 2000 року. За відносно короткі терміни, діючи через суди та законодавців, лобі досягло значного покращення статусу жінок у країні. Це стосувалося не тільки зростання представництва жінок в органах влади всіх рівнів, а й таких питань, як вік виходу на пенсію та право служби в бойових частинах^[4].

Після початку інтифади 1987 року Шалві брала активну участь у пошуках взаєморозуміння і мирного вирішення конфлікту на Близькому Сході. Вона, зокрема, організовувала зустрічі учениць школи «Пелех» з учнями зі Східного Єрусалиму, сама брала участь у конференціях ізраїльських і палестинських жінок. Входила до низки громадських організацій з розвитку культури в Ізраїлі, зокрема єрусалимську раду Ізраїльського філармонічного оркестру, репертуарну комісію театру «Хан^[he]» і раду директорів Музею діаспори^[6]. Завершивши 2003 року роботу в Інституті Шехтера, приєдналася до редакційної групи видання «Jewish Women: A Comprehensive Historical Encyclopedia» як заступник головного редактора^[4].

Після смерті чоловіка 2013 року^[10] зосередилася на написанні книги мемуарів «Never a Native» (з англ. — «Завжди немісцева»), яка вийшла у 2018 році та на наступний рік отримала Премію Національної ради єврейської книги за жіночу літературу^[4]. Померла у жовтні 2023 року, не доживши кількох тижнів до 97 років і залишивши по собі п'ять із шести дітей^[9]. Похована на цвинтарі «Санхедрія» в Єрусалимі^[2].

Заслуги Еліс Шалві відзначені почесними науковими званнями низки закладів Ізраїлю та США, зокрема Американський єврейський університет^[en] (Лос-Анджелес, 1996), Грац-коледж^[en] (Філадельфія, 1998), Американська єврейська теологічна семінарія (Нью-Йорк, 1999), Браунівський університет (2000), Хібру-Юніон-коледж^[en] й Інститут Вейцмана (обидва — 2001), Відкритий університет Ізраїлю (2009), Коледж Хебрю (Бостон, 2019) та Хайфський університет (2020)^[6][4].

1989 року стала лавреаткою премії імені Гринцвейга від Асоціації за громадянські права в Ізраїлі^[he]. 1991 року отримала премію за освіту в ім'я миру імені Ротфілда від Міжнародного центру за мир на Близькому Сході. Перша лавреатка нагороди жінці-лідеру Нового ізраїльського фонду (1994; згодом перейменована на премію Еліс Шалві). 1997 року вшанована званням почесного громадянина Єрусалима. 2007 року стала лавреатом Державної премії Ізраїлю за особливі заслуги перед суспільством і державою. 2017 року вшанована премією «Боней Ціон»^[4][6].

Крім особистих нагород Еліс Шалві за громадську діяльність, нагородами відзначили очолювану нею школу «Пелех» (1991, від міністерства культури Ізраїлю)^[6] та її автобіографію «Never a Native» (2019, від Національної ради єврейської книги США)^[4].