Дипломатична розвідка — розвідувальна діяльність, здійснювана дипломатичними відомствами в інтересах держави або організації, які вони представляють.

Особливий вид легальної стратегічної розвідки, яка передбачає збір відомостей у політичній, економічній, соціальній та військовій сферах країни, де акредитовано дипломатичне представництво.

Відомості, отримані дипломатичною розвідкою, впливають на вироблення політики держави. Дипломатична розвідка є найважливішим каналом легального отримання різноманітної інформації про країну, де перебувають дипломатичні представництва — посольства та консульства.

Збір, систематизація та первинний аналіз розвідувальної інформації, зібраної за допомогою дипломатичної діяльності ставиться в обов'язок дипломатичним представникам і має характер регулярних щоденних, щотижневих та інших хронологічно обумовлених звітів з країни перебування. важливим компонентом дипломатичної розвідки є особистий аналіз отриманих відомостей, здійснюваний дипломатичним представником безпосередньо в країні перебування, як реакція на поточний стан справ в розвідувальній сфері — політиці, економіці, соціальному становищі та інших сферах, що становлять інтерес для держави або організації, що розмістила дипломатичне представництво. Зазвичай, всередині дипломатичного представництва традиційно розвідувальні функції діляться між чиновниками цивільного відомства та військовим аташе, який є кадровим офіцером армії, авіації або флоту. Отже, військовий аташе здійснює розвідувальну діяльність в інтересах військового відомства та зосереджує зусилля на розвідуванні військового потенціалу країни перебування.

Дипломатичні канали нерідко використовуються протиборчою стороною для дезінформації супротивника.

В Україні дипломатичну розвідку здійснює Міністерство закордонних справ. Через аташат — Корпус військових аташе, куди можуть входити представники родів військ — військово-дипломатичну розвідку в своїх цілях здійснюють військові відомства, часто — генеральні штаби збройних сил.

В області розвідувальної діяльності метою дипломатії є легальна зовнішня політична розвідка. Дипломатія традиційно здійснює політичну розвідку за межами своєї країни в силу обов'язків, що надаються їй державою, та історично сформованих норм міжнародного права. Більше того, дипломатія сама є найважливішим та невід'ємним елементом архітектури сучасної держави, який бере участь у формуванні національної політики, в тому числі і на основі зовнішньополітичної інформації, одержуваної дипломатичними каналами. Традиційно та виправдано дипломат з культурної та етичної точок зору ніколи не позначається як розвідник. Бо широка поінформованість та глибокі пізнання в області політичного життя держави, де акредитований та перебуває дипломат, є його прямим цивільним та службовим обов'язком.

Особи, що здійснюють дипломатичну розвідку:

• Дипломати цивільного відомства, зазвичай кадрові співробітники міністерства закордонних справ;
• Аташе або військові дипломати, зазвичай офіцери Генерального штабу або аналогічного військового відомства;
• Співробітники спеціалізованих розвідувальних структур, що працюють під «дипломатичним прикриттям»;
• Особи, які отримали особливий дипломатичний статус в країні перебування, як, наприклад, «особистий посланець» або «представник президента» або уряду.

Дипломатична розвідка використовує всі доступні легальні джерела інформації: географічні карти, книги, журнали, газети, бюлетені та іншу друковану продукцію, телевізійні та радіо канали та інше. Особливим джерелом отримання інформації є безпосередні особисті контакти дипломатів з представниками різних політичних, ділових, культурних та інших кіл країни перебування. Історія дипломатії знає приклади, коли в кризових ситуаціях дипломатична розвідка була єдиним джерелом оперативної інформації про країну перебування.

Винятково важливим джерелом інформації, необхідним у розвідувальній аналітичній роботі є дипломатичні архіви, доступ до яких для сторонніх осіб, які не мають дипломатичного статусу, обмежений, суворо регламентований або взагалі закритий.

Документи, географічні карти та інші матеріали, що зберігаються в дипломатичних архівах є доказовою базою в дипломатичних суперечках, конфліктах та дискусіях.

За наявними документальними свідченнями, доручення негласно читати поштове листування і, за необхідності, робити копії вкладень, вперше дав службовцям власної королівської поштової служби «Poste aux Lettres» французький король Генріх IV. Коли чутки про перлюстрацію приватної кореспонденції досягли вух підданих Його Величності, в найважливіших посланнях, що пересилаються поштою, кореспонденти стали використовувати різноманітні шифри. Це призвело, у свою чергу, до створення служби дешифрування в надрах поштового відомства.

У 1628 кардинал Рішельє призначає писаря Антуана Россіньоля Начальником «Рахункової Частини» (Cour des comptes) — дешифрувального відділення. Він стає першим професійним криптоаналітиком Франції. Професію успадковували його син і онук.

Рішельє заборонив пересилання листів у Франції інакше як поштою та наказав виділити у приміщенні Паризького поштамту спеціальну кімнату для таємної перлюстрації листів. Кімната, де працював Антуан Россіньоль та співробітники його «Рахункової Частини» отримала назву «Чорний кабінет» (французькою Cabinet Noir).

Згідно з іншими джерелами, перша Служба перлюстрації поштової кореспонденції під назвою Cabinet Noir була організована 1668 року французьким військовим міністром Франсуа Лавуа за часів правління короля Людовика XIV.

Назва Cabinet Noir (Чорний Кабінет) стало синонімом таємних служб, які з того часу займалися перлюстрацією та дешифруванням кореспонденції.

З часом практика перлюстрації поштових повідомлень перейшла і на дипломатичну пошту. Функції «Чорного кабінету» розширилися і значно ускладнилися: тепер необхідно було перехоплювати дипломатичну кореспонденцію, негласно читати її і робити копії, після чого приводити кореспонденцію в первинний стан, щоб уникнути дипломатичного скандалу. Такі завдання породили організацію високопрофесійних служб перехоплення, читання, копіювання та дешифрування дипломатичної пошти.

Дипломатичні відомства та приватні кореспонденти, знаючи про практику перехоплення та перлюстрації дипломатичних відправлень, ввели в систему обов'язкове шифрування вкладеної кореспонденції. До розробки надійних шифрів стали залучатися найкращі уми держави — аналітики, лінгвісти, математики та інші.

Існування «Чорних кабінетів» дозволило також займатися введенням в оману противника, шляхом навмисної поштової пересилки завідомо неправдивих відомостей.

У більшості держав, для запобігання витоку дипломатичних секретів, створені фельд'єгерські служби з доставки поштових відправлень спеціально навченими та озброєними кур'єрами, що перебувають на службі держави та мають спеціальний статус недоторканності в момент виконання службових обов'язків.

Для збереження таємниці поштових відправлень та попередження втрати або псування дипломатичної пошти існує фельд'єгерська служба. В Україні цей обов'язок покладено на Державну фельд'єгерську службу України, що входить до Держспецзв'язку.^[1]

• Руй Гонсалес де Клавіхо^[ru] | Ruy Gonzáles de Clavijo (?-1412) — іспанський дипломат та мандрівник, який здійснив важку, небезпечну та тривалу подорож з дипломатичною місією до двору Тамерлана. Руй Гонсалес — представник стародавнього та багатого роду, камергер короля Енріке III. У 1403 році король доручив йому доставити Тамерлану лист, а також зібрати розвідувальні відомості про відвідані області. З Кадіса через Родос, Константинополь та Трапезунд морем, а потім сушею до вересня 1404 року Посольство прибуло до Самарканда, де залишалося близько півроку. Після смерті Тамерлана в лютому 1405 року Посольство вирушило назад та повернулося на батьківщину до Кастилії весною 1406 року. У подорожі Клавіхо вів щоденникові записи, які були опубліковані у вигляді книги. Вивчення Щоденника Р. Г. Де Клавіхо в російській традиції дипломатів є обов'язковим для майбутнього дипломата.

• Артур Коноллі^[ru] | Arthur Conolly (1807–1842) — британський розвідник, мандрівник, письменник. Автор терміну «Велика Гра». В 12-річному віці втратив батьків. На військовій службі в Британській Індії з 16 років. У 1829 році, лейтенант Коноллі отримав дозвіл пройти в Індію через Москву. Він виїхав на Кавказ, потім перетнув пустелю Каракуми, рухаючись в Хівинське ханство. Не досягнувши Хіви, в 1830 році прибув до афганського міста Герат. Підсумком розвідувальної військово-географічної експедиції стала його книга «Подорож до Північної Індії сухопутним шляхом з Британії через Росію, Персію та Афганістан» (Journey to the North of India through Russia, Persia and Afghanistan. London, 1843). Вважав, Британія повинна поширити свій вплив на афганську провінцію Герат. У вересні 1841 році в спробі протистояти проникненню Росії до Центральної Азії знову здійснив подорож в Туркестан, де безуспішно намагався переконати правителів Хівінського, Бухарського та Кокандського ханств об'єднати зусилля в боротьбі з росіянами. У жовтні прибув до Бухари, щоб допомогти звільненню з полону британського розвідника полковника Чарльза Стоддарта. Був полонений. У 1842 році обидва полонених офіцера, звинувачені в шпигунстві, за наказом бухарського еміра були обезголовлені. Щоденники та листи Коноллі зберігаються в бібліотеці Даремського університету та Британській бібліотеці.

• Афанасій Лаврентійович Ордин-Нащокін (1605–1680) — дипломат та політик за царювання Великого князя Московського Олексія Михайловича.

• Петро Андрійович Толстой^[ru] (1645–1729) — державний діяч і дипломат, граф, сподвижник російського імператора Петра I, один із керівників Преображенського наказу та Таємної канцелярії Російської імперії.

• Олександр Іванович Чернишов^[ru] (1786–1857) — розвідник та військовий дипломат, князь, генерал-ад'ютант, генерал від кавалерії. Напередодні Вітчизняної війни 1812 року — дипломатичний агент російського уряду при дворі Наполеона Бонапарта.
• Михайло Павлович Вронченко^[ru] (1802–1855) — військовий географ, геодезист та розвідник, генерал-лейтенант, мандрівник, поет-перекладач та прозаїк, член-засновник Російського географічного товариства; в 1833–1836 роках під дипломатичним прикриттям здійснював розвідувальну діяльність на півострові Мала Азія у володіннях Оттоманської Порти.

• Олександр Пилипович Васильєв (1902–1984) — російський радянський військовий дипломат, співробітник Головного розвідувального управління, офіцер Генерального штабу збройних сил СРСР, генерал-лейтенант.
• Олександр Семенович Феклісов (1914–2007) — російський розвідник, офіцер Комітету державної безпеки СРСР, — в ряді країн працював під дипломатичним прикриттям, полковник, кандидат історичних наук, письменник-мемуаріст, Герой Російської Федерації.

• Вільям Аверелл Гарріман (1891–1986) — американський промисловець, державний діяч і дипломат, переконаний антикомуніст. Народився в родині залізничного магната Едварда Генрі Гаррімана і Мері Вільямсон Аверелл. Навчався в школі Groton School в Массачусетсі, а потім в Єльському університеті. Отримав величезний спадок. 1911 року брати Гаррімани заснували банкірський будинок Harriman Brothers & С, з 1931 — Braun Brothers & Harriman & С. В 1918–1927 — голова Ради директорів Union Pacific Railroad. Політичну діяльність розпочав у 1920-х роках в Республіканській партії. У 1928 перейшов у Демократичну партію. Був радником президента США Рузвельта з фінансових та промислових справ. В 1937–1939 — Голова Дорадчого комітету підприємців при Департаменті комерції США. У 1941 році в Лондоні брав участь у переговорах щодо ленд-лізу. У вересні 1941 року в ранзі Посла очолював делегацію США на Московській нараді СРСР, США і Великої Британії. В 1941–1943 — спеціальний представник президента США у Великій Британії та СРСР; відповідав за міжсоюзницьку взаємодію з ленд-лізу. В 1943–1946 — Посол США в СРСР, часто зустрічався зі Сталіним. У 1946 році Посол США у Великій Британії. В 1946–1948 Секретар (міністр) торгівлі США. У 1947 році Сталін зауважив про Гаррімана, що «ця людина несе свою частку відповідальності за погіршення наших відносин після смерті Рузвельта». В 1948–1950 — координатор Плану Маршалла, що не дозволило комуністам прийти до влади в Італії та Франції. В 1950–1951 — спеціальний помічник президента Трумена із зовнішньополітичних питань, посередник між Персією та Британською імперією з питання націоналізації Англо-іранської нафтової компанії, майбутньої British Petroleum. В 1954–1958 — губернатор штату Нью-Йорк. У 1961 і в 1965–1969 — Посол з особливих доручень, в 1963–1965 — заступник Державного секретаря (Міністра закордонних справ) США по далекосхідним справах. З травня 1968 по січень 1969 очолював делегацію США на Мирних переговорах з представниками Північного В'єтнаму в Парижі.
• Гаррі Гопкінс | Harry Lloyd Hopkins (1890–1946) — видатний державний та політичний діяч першої половини ХХ століття, найближчий соратник Ф. Д. Рузвельта, один з активних провідників «Нового курсу» Рузвельта. Народився в небагатій родині. Освіту здобув у Гріннелльському коледжі, штат Айова. Працював у різних організаціях. Франклін Д. Рузвельт, ставши президентом США, запросив Гопкінса на роботу до Вашингтона. З 1933 року очолював Федеральну надзвичайну організацію допомоги, що забезпечувала громадськими роботами, житлом і їжею мільйони американців та членів їх сімей в умовах Великої депресії. Потім керував «Адміністрацією щодо забезпечення роботою», де особисто розробив найбільші в історії США Програми щодо створення нових робочих місць та боротьбу з бідністю. У 1933 і 1938 створив 8 млн робочих місць, що забезпечило житлом і їжею до 30 млн американців. Під його керівництвом було побудовано 2500 госпіталів і лікарень, 125 110 громадських будівель, 124 031 мостів, 1000 аеродромів, прокладено та відремонтовано 1 047 823 кілометрів доріг. Дотримувався лівих політичних поглядів, внаслідок чого неодноразово звинувачувався в симпатії до комуністів. У 1938–1940 роках займав пост міністра торгівлі США. Пішов у відставку в 1940 році за станом здоров'я. Залишався в «штабі» Рузвельта його найближчим помічником та довіреною особою. Брав участь у розробці Закону про ленд-ліз, а також у дипломатичних переговорах із союзниками після вступу США у Другу світову війну. З липня 1941 року, як представник американського уряду та особисто президента Рузвельта, неодноразово відвідував СРСР, де вів переговори зі Сталіним, Молотовим та іншими. Вперше прибув до Москви 30 липня 1941 зі стратегічною метою з'ясування позиції Кремля, політичного та військового керівництва СРСР, а також настроїв в середовищі народних мас з приводу рішучості продовжувати війну з нацистською Німеччиною. Також з'ясовував необхідність економічної допомоги СРСР у війні, визначаючи номенклатуру, обсяги та терміни постачання американських вантажів. Запропонував ідею скликання Тристоронньої конференції США, СРСР і Великої Британії, а також обговорював можливість відкриття Другого фронту в Європі. Дав позитивну оцінку економічного та військового потенціалу СРСР. Зробив точний висновок про те, що Радянський Союз готовий битися до переможного кінця, про що сповістив Рузвельта. Результатом поїздки став обмін Нотами 2 серпня 1941 році між СРСР і США: Вашингтон заявив про готовність надати всю можливу економічну допомогу СРСР. Гопкінс — Член американських делегацій, радник та довірена особа Рузвельта на Конференціях в Касабланці, в Каїрі, Тегерані, Ялті та інших.

• Шарль Моріс де Талейран-Перігор (1754–1838) — герцог Беневентський, французький політик та дипломат, який займав пост міністра закордонних справ при трьох режимах, починаючи від Директорії та закінчуючи урядом Луї-Філіпа, визнаний майстер дипломатичної та політичної інтриги.

• Ісороку Ямамото (японською 山本五十六) (1884–1943) — Маршал Японської імперії (1943, посмертно). Адмірал Імператорського флоту Японії (1943, посмертно). З 1939 року і до своєї загибелі 1943 року — Головнокомандувач Об'єднаним флотом Японської імперії під час Другої світової війни. З родини збіднілого самурая на ймення Садайосі Такано. 1916 року був усиновлений родиною Ямамото і, за японським звичаєм, прийняв це прізвище. Закінчив Академію військово-морського Флоту, Військово-морський коледж США і Гарвардський університет. Учасник Російсько-японської війни, отримав поранення в Цусімській битві. 1930 року брав участь у Лондонській конференції з морського роззброєння. 1934 року — знову у Лондоні на переговорах, що передували Конференції з морського роззброєння. У 1926–1928 роках — військово-морський аташе Посольства Імператорської Японії у Вашингтоні, США. Займався розвідувальною діяльністю в інтересах армії та флоту. Творець авіаносного флоту Японії. Запропонував плани завдавання попереджувального удару по американській військово-морській базі Перл-Гарбор та захопленню американської військової бази на атолі Мідуей. Знищення кораблів Тихоокеанського флоту США 7 грудня 1941 в гавані Перл-Гарбор, привело до вступу Сполучених Штатів Америки в Другу світову війну.
• Йосікава Такео — співробітник Третього (розвідувального) Управління при Морському Генеральному штабі японського Імператорського військово-морського флоту. Займався розвідувальною діяльністю в інтересах японського військового флоту в Гонолулу, Гавайські острови, США. Працював під дипломатичним прикриттям як співробітник Міністерства закордонних справ Імператорської Японії з паспортом на ім'я Морімура Тадасі. Влітку та восени 1941 року провів детальну розвідку базування Тихоокеанського флоту США в Перл-Гарборі. Здобуті відомості шифрованих текстом передавав по радіо на Станцію зв'язку № 1 в Токіо. Успіх нападу Японського військово-морського флоту на військову базу США Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року багато в чому відбувся завдяки ефективній розвідувальній діяльності Йосікава Такео. Розвідник залишив детальний звіт про свою роботу на Гавайях.

• Дипломатія
• Стратегічна розвідка

• Геополитика и геостратегия. — Москва, 2002.
• Плэтт В. Стратегическая разведка. Основные принципы. — Москва: Форум, 1997. — ISBN 5-86225-600-8.
• Сто великих военных тайн / Автор-упорядник М. Ю. Курушин. — Москва: Вече, 2007. — Ілюстрації, 557 с. — ISBN 978-5-9533-2111-2 — тираж 10 000 прим.
• Хилсмэн Р. Стратегическая разведка и политические решения, 1956.
• Черняк Е. Б. Пять столетий тайной войны. Из истории секретной дипломатии и разведки. — Международные отношения, 1991.
• Кокарев К. А. Советские спецслужбы и Восток [Архівовано 24 вересня 2014 у Wayback Machine.] // «Азия и Африка сегодня» (Москва). — 2014, № 5, с. 77.
• Густерин П. Советская разведка на Ближнем и Среднем Востоке в 1920—30-х годах. — Саарбрюкен : LAP LAMBERT Academic Publishing, 2014. — 200 с. — ISBN 978-3-659-51691-7.