Гошизм (фр. Gauchisme) — узагальнена назва західноєвропейського ліворадикального руху, що виник у Франції на рубежі 1960-1970-х. Основні ідеї гошизму були запозичені у більшовизму, анархізму, троцькізму та маоїзму. З моменту утворення в гошизмі були присутні дві основні течії — анархістська та троцькістська. Своєю кінцевою метою гошизм проголошував насильницьке повалення капіталізму, ліквідацію суспільства споживання та встановлення егалітарного суспільного устрою, заснованого на засадах прямої демократії та самоврядування[1][2].
З Франції гошизм у 1970-ті роки поширився Західною Європою — Червоні бригади в Італії, Фракція Червоної Армії у ФРН, Іберійський визвольний рух в Іспанії та ін. Діяльність цих організацій була відзначена актами збройної боротьби та терору.
Погляди і методи
На відміну від традиційних лівих рухів, у тому числі комуністичного, представники гошизму заперечували авангардну роль робітничого класу, не визнавали парламентаризм і партійну систему, що прирікало їх на конфронтацію не лише з правоцентристськими, а й з лівими політичними силами — соціалістами та комуністами. Гошисти зокрема різко критикували ФКП (Французьку комуністичну партію)[3][4].
Для практики гошистів були характерні екстремістські методи. Соціальну базу руху становило французьке студентство, що стало головною рушійною силою у травневих заворушеннях 1968 року у Франції[5]. Його лідери — студенти Даніель Кон-Бендіт[6], Ален Крівін та ін.
Організації
Серед найбільш активних гошистських організацій того періоду — Революційна комуністична молодь, Федерація революційних студентів, Марксистсько-ленінська комуністична партія Франції, Рух 22 березня, Союз комуністичної марксистсько-ленінської молоді, Федерація революційної молоді та ін.
Студентам співчували і багато лівої інтелігенції, включаючи Мішеля Фуко, Жана-Поля Сартра, Алена Бадью та інших відомих представників радикальної інтелігенції[7].
Примітки
- ↑ Tavernier, Yves (1973). Gombin (Richard) - Les origines du gauchisme. Revue française de science politique. с. 330—334. Архів оригіналу за 25 листопада 2021. Процитовано 25 листопада 2021.
- ↑ Henri Arvon, Le gauchisme, coll. « Que sais-je ? », P.U.F., 1974, p.38-40
- ↑ Lola Miesseroff, Voyage en outre gauche. Parole de francs-tireurs des années 68, éditions Libertalia, 2018.
- ↑ Paul Boulland, Nathalie Ethuin, Julian Mischi, Les disqualifications des gauchistes au sein du PCF, Enjeux sociologiques et stratégiques [Архівовано 25 листопада 2021 у Wayback Machine.], Savoir/Agir, 2008/4 (n° 6), pages 29 à 39
- ↑ Philippe Buton, Histoire du gauchisme : l'héritage de Mai 68, Paris, Perrin, 2021, 560 p. ISBN 9782262032593.
- ↑ Henri Rey, « Les anathèmes gauchistes contre le PCF et la CGT », Savoir/Agir, no 6, 2008, p. 23-28
- ↑ Hervé Hamon et Patrick Rotman,Génération, Éditions du Seuil, 1987.
Джерела
- Richard Gombin, Les Origines du gauchisme, Paris, 1971;
- Juillard J. Les Gauches françaises. 1762—2012:
- Histoire, politique et imaginaire. Paris, 2012;
- Pfister T. Le Gauchisme. Paris, 1972;
- Winock M. La Gauche en France. Paris, 2006.
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |