Ворошилов Климент Єфремович
рос. Климе́нт Ефре́мович Вороши́лов
Народився	23 січня (4 лютого) 1881[1] Вище, Лисичанська волость, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер	2 грудня 1969(1969-12-02)[1][2][…] (88 років) Москва, СРСР[1]
Поховання	Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	політик, офіцер, революціонер, солдат
Знання мов	російська[2][4]
Заклад	Алчевський металургійний комбінат
Учасник	німецько-радянська війна, Громадянська війна в Росії, вторгнення СРСР до Польщі і радянсько-фінська війна
Членство	Всесоюзне товариство старих більшовиків
Роки активності	з 1917
Посада	Голова радянського військового відомства, депутат Верховної ради СРСР[d], Член Всеросійських установчих зборівd, голова Президії Верховної Ради СРСР[5][6], member of the Supreme Soviet of the Byelorussian SSR of the 1st convocationd і Member of the Politburo of the CPSU Central Committeed
Військове звання	Маршал Радянського Союзу
Партія	КПРС
Конфесія	атеїзм
У шлюбі з	Ворошилова Катерина Давидівна
Автограф
Нагороди	Почесна революційна зброя Почесна зброя із золотим зображенням Державного герба СРСР
IMDb	ID 0903548
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Вороши́лов Климе́нт Єфре́мович (Охрімович) (рос. Ворошилов Климент Ефремович), також популярно — Клим Ворошилов (нар. 23 січня (4 лютого) 1881(18810204), Вище, Лисичанська волость, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія, нині Лисичанськ, Луганська область, Україна — 2 грудня 1969, Москва, РРФСР, СРСР) — російський радянський військовий та політичний діяч, революціонер, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці (7.05.1960), Герой Монгольської Народної Республіки (29.05.1957), один з п'яти перших Маршалів Радянського Союзу (20.11.1935). У 1925—1940 роках народний комісар з військових і морських справ і нарком оборони СРСР. Голова Президії Верховної Ради СРСР у 1953—1960 роках. Один з організаторів та учасників масових репресій у СРСР. Учасник громадянської війни в Росії 1917—1922.

Член ЦК КП(б)У в березні 1919 — квітні 1920 та в листопаді 1920 — липні 1921. Член Політичного бюро ЦК КП(б)У з 2 серпня 1919 по 17 березня 1920. Член ЦК КПРС у 1921—1961 і 1966—1969. Член Політбюро ЦК КПРС з 1 січня 1926 по 16 липня 1960. Член Оргбюро ЦК ВКП(б) з 2 червня 1924 по 18 грудня 1925.

Депутат Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1—7-го скликань. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938—1947), 2-го (1947—1951), 3-го (1951—1955) та 4-го (1955—1959) скликань.

Народився 4 лютого 1881 в селищі Верхнє, Бахмутського повіту в залізничній сторожовій будці між станціями Переїздна і Вовчоярівка, (в радянські часи у тій залізничній сторожці був навіть музей Ворошилова), Катеринославської губернії (нині входить до складу міста Лисичанськ, Луганської області України) у селянській родині. У своїх мемуарах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило»^[7].

Батько Єфрем Андрійович Ворошилов був із селян хутора Воронового, мати Марія Василівна Агафонова із села Борівського.

З 1887 по 1895 рік працював робітником на шахтах Донбасу, пастухом, наймитом у маєтках. У 1895 році закінчив двокласну початкову земську школу села Василівки Бахмутіського повіту. З 1896 по 1899 рік працював робітником, слюсарем заводу Донецько-Юр'ївського металургійного товариства (ДЮМО) на станції Юр'ївка Катерининської залізниці. З 1900 по 1903 рік був безробітним. 1903 року вступив до РСДРП.

У 1903—1907 працював слюсарем-кранівником Луганського паровозобудівного заводу Гартмана. Брав активну участь у революційному русі, в Луганську.

З липня по грудень 1905 перебував під арештом у Луганській в'язниці. З січня по вересень 1908 — на партійній та профспілковій роботі в Баку та на нафтових промислах Бібі-Ейбата.

У вересні 1908 заарештований, перебував у в'язниці Санкт-Петербурга. З жовтня 1908 по вересень 1912 — на засланні в Архангельській губернії.

У жовтні 1912 — січні 1913 — на підпільній партійній роботі на станції Юр'ївка Катерининської залізниці і в Луганську. У січні 1913 заарештований і до березня 1914 перебував у засланні в Чердинському повіті Пермської губернії.

У травні 1914 — травні 1915 — службовець артилерійського заводу Російського акціонерного товариства артилерійських заводів у місті Царицині.

З 1915 по 1917 — службовець механічного заводу Сургайло у Петрограді.

У березні — листопаді 1917 — голова Луганського комітету РСДРП(б), голова Луганської ради Катеринославської губернії, голова Луганської міської Думи. Обраний депутатом Установчих зборів Російської республіки від більшовиків.

У листопаді 1917 — лютому 1918 — комісар Петроградського військово-революційного комітету з градоначальства, голова Надзвичайної комісії з охорони Петрограда, організатор ВЧК Петрограда.

У березні 1918 — організатор, комісар і командир 1-го Луганського соціалістичного загону в Луганську. З 15 березня по липень 1918 — командувач 5-ї української радянської армії. У липні — серпні 1918 — командувач Царицинського фронту.

З серпня по 23 вересня 1918 — член Революційної військової ради (РВР) Північно-Кавказького військового округу. 17 вересня — 3 жовтня 1918 — помічник командувача і член РВР Південного фронту РСЧА. 3 жовтня — 18 грудня 1918 — командувач 10-ї армії РСЧА Південного фронту. Брав участь в обороні Царицина (нині Волгоград) від Білої армії Денікіна.

З листопада 1918 — член РВР Української армії. З 28 листопада 1918 — член Тимчасового робітничо-селянського уряду Української Народної Республіки, з 29 січня по вересень 1919 — народний комісар внутрішніх справ Української СРР. У квітні — червні 1919 керував військовими операціями по жорстокому придушенню Куренівського повстання проти більшовиків у Києві, «григоріївщини» та «махновщини» на півдні України.

Одночасно, 10 травня — 14 червня 1919 — командувач військ Харківського військового округу. 4 червня — 18 липня 1919 — командувач 14-ї армії Південного фронту. З серпня по жовтень 1919 — командувач військ Внутрішнього фронту Української СРР та член РВР 12-ї армії РСЧА. З 17 жовтня по листопад 1919 — начальник 61-ї стрілецької дивізії РСЧА, командувач Липецької групи військ РСЧА.

17 листопада 1919 — 29 квітня 1921 — член РВР Першої кінної армії, учасник Польсько-радянської війни. У березні 1921 — комісар Південної групи військ при придушенні Кронштадтського повстання.

4 травня 1921 — 17 травня 1924 — командувач військ Північно-Кавказького військового округу. Одночасно, 27 травня 1921 — 17 травня 1924 — член Південно-Східного бюро ЦК РКП(б).

2 лютого 1924 — 20 червня 1934 — член Революційної військової ради (РВР) СРСР.

17 травня 1924 — листопад 1925 — командувач військ Московського військового округу.

26 січня — 6 листопада 1925 — заступник народного комісара з військових і морських справ СРСР Михайла Фрунзе та заступник голови РВР СРСР.

6 листопада 1925 — 20 червня 1934 — народний комісар з військових і морських справ СРСР та голова РВР СРСР.

20 червня 1934 — 7 травня 1940 — народний комісар оборони СРСР. 22 листопада 1934 — 14 березня 1938 — голова Військової Ради при Народному комісаріаті оборони СРСР. 14 березня 1938 — 8 травня 1940 — голова Головної Військової Ради РСЧА.

Під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків — переліків осіб, репресованих із санкції членів Політбюро ЦК ВКП(б). Підписи на списках означали винесення обвинувального вироку. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб.

Як член Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив велику кількість так званих лімітів (квоти на кількість репресованих згідно з наказом НКВС № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»). Так, 26 квітня 1938 Ворошилов разом зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем і Єжовим завізував ствердну резолюцію на запиті в. о. секретаря Іркутського обкому ВКП(б) про виділення додаткового ліміту за першою категорією (розстріл) на 4 000 осіб.

Як народний комісар оборони Ворошилов брав активну участь у репресіях проти командного складу РСЧА. Зокрема, на списку з 26 командирів Червоної Армії, направленому з НКВС в НКО 28.05.1937 р., він поставив резолюцію «Тов. Єжову. Беріть усіх негідників. 28.V.1937. К. Ворошилов».

30 листопада 1939 — 12 березня 1940 — головнокомандувач радянських військ у Радянсько-фінській війні 1939-40 років, усунутий з поста народного комісара оборони СРСР через катастрофічні поразки Червоної армії у цій війні.

7 травня 1940 — 15 березня 1953 — заступник голови Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР. 7 травня 1940 — 30 травня 1941 — голова Комітету оборони при РНК СРСР.

7 травня 1940 — листопад 1944 — заступник народного комісара оборони СРСР.

15 травня 1941 — 15 травня 1944 — член Бюро РНК СРСР. 30 травня 1941 — 6 вересня 1945 — член Комісії Бюро РНК СРСР із військових і військово-морських справ.

У роки німецько-радянської війни з 23 червня 1941 — член Ставки Головного командування, з 30 червня 1941 по 21 листопада 1944 — член і заступник голови Державного Комітету Оборони СРСР.

У червні 1941 був представником Ставки Головного командування на Західному фронті. Головнокомандувач військ Північно-Західного напрямку (з 10 липня по 31 серпня 1941), брав участь у проведенні Ленінградської оборонної операції (10 липня — 30 вересня 1941), командував військами Ленінградського фронту (вересень 1941). Останню свою військову роль Ворошилов втратив через поразку на Ленінградському фронті взимку 1941 (його посаду зайняв більш перспективний Георгій Жуков). З жовтня 1941 по грудень 1942 — представник Ставки Верховного головнокомандування із формування і провірки бойової готовності з'єднань і об'єднань РСЧА в районах формування. З лютого по квітень 1942 — представник Ставки Верховного головнокомандування на Волховському фронті. З грудня 1942 по квітень 1943 — представник Ставки Верховного головнокомандування на Ленінградському і Волховському фронтах.

У січні 1943 Ворошилов координував дії Ленінградського і Волховського фронтів при прориві блокади Ленінграда (операція «Іскра»).

Головнокомандувач партизанським рухом в Україні та Білорусі (вересень 1942 — травень 1943), голова Комісії з питань перемир'я (вересень 1943 — червень 1944)^[8]. З грудня 1943 по квітень 1944 — представник Ставки Верховного головнокомандування в Окремій Приморській армії.

У лютому 1945 — квітні 1946 — голова Союзної контрольної комісії в Угорщині, зіграв значну роль у насадженні комунізму Угорщині 1947.

15 березня 1953 — 7 травня 1960 — голова Президії Верховної Ради СРСР, вийшов у відставку через незгоду з політикою Хрущова та свою минулу лояльність до Сталіна.

7 травня 1960 — 2 грудня 1969 — член Президії Верховної Ради СРСР. З липня 1960 — на пенсії в Москві.

Помер 2 грудня 1969 року, похований біля Кремлівської стіни на Красній (Червоній) площі Москви.

• Двічі Герой Радянського Союзу (Укази Президії Верховної Ради СРСР від 3 лютого 1956 (у зв'язку з 75-річчям від дня народження) і від 22 лютого 1968 (у зв'язку з 50-річчям Збройних Сил СРСР).
• Герой Соціалістичної Праці (7.05.1960).
• Герой Монгольської Народної Республіки (29.05.1957)
• Вісім орденів Леніна (№ 880 від 23.02.1935, № 3582 від 22.02.1938, № 14851 від 3.02.1941, № 26411 від 21.02.1945, № 128065 від 3.02.1951, № 313410 від 3.02.1956, № 331807 від 3.02.1961, № 340967 від 22.02.1968).
• Шість орденів Червоного Прапора (№ 47 від 26.06.1919, № 629/2 від квітня 1921 року, № 27/3 від 2.12.1925, № 5/4 від 22.02.1930, № 1/5 від 3.11.1944, № 1/6 від 24.06.1948).
• Орден Суворова I ступеня (№ 125 від 22.02.1944).
• Орден Червоного Прапора Узбецької РСР (17 лютого 1930).
• Орден Червоного Прапора Таджицької РСР (№ 148 від 14 січня 1933).
• Орден Червоного Прапора ЗСФСР (25 лютого 1933).
• Два ордени Сухе-Батора (Монгольська Народна Республіка).
• Три ордени Червоного Прапора (Монгольська Народна Республіка).
• Великий хрест ордена Білої троянди (Фінляндія)
• Великий хрест Королівського ордена Камбоджі (1956)
• медалі
• Почесний громадянин міста Ізмір (Туреччина, листопад 1933).

У 1910 році одружився з есеркою Голдою Горбман, з якою познайомився у засланні і прожив до її смерті у 1959 році. Дітей у Ворошилових не було. У 1918 році вони усиновили сироту Петра (1914—1984); після смерті Михайла Фрунзе взяли до себе його дітей Тимура (1923—1942) і Таню(інші мови) (н. 1920).

На честь Ворошилова було названо серію танків «КВ» та місто Ворошиловград (нині Луганськ).

Ім'я Ворошилова в 2013 році носять 745 площ, вулиць і провулків в містах та селах України, Росії і Білорусі.

У Луганську в Музеї історії і культури міста створена окрема композиція присвячена К. Є. Ворошилову.

Був доданий до скульптур монументу «Республіка», створеного в 1928 році по проекту італійського архітектора П'єро Каноника за воєнну допомогу з боку Радянського Союзу у війні 1920.

У Лисичанську Луганської області було встановлено погруддя К. Є. Ворошилову після присвоєння йому другої Зірки Героя Радянського Союзу. Погруддя було демонтоване 13 листопада 2015 в рамках Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»^[9]

До своєї відставки з поста наркома оборони Ворошилов як найвпливовіший військовий діяч був живим символом Червоної Армії і зростаючої військової потужності Радянського Союзу. У 20-30-х роках його оспівували як людину, яка поведе до перемоги («Адже з нами Ворошилов, перший червоний офіцер — зуміємо постояти за СРСР!»). Ворошилов — герой численних фільмів, де його грали:

• Олексій Грибов («Клятва», 1946, «Падіння Берліна», 1949, «Донецькі шахтарі», 1951)
• Микола Боголюбов («Ленін у 1918 році», 1938, «Перша Кінна», 1941, «Пархоменко», 1942, «Оборона Царицина», 1942, «Третій удар», «Звільнення», 1968—1972))
• Юрій Толубеев («Падіння Берліна», 1 варіант)
• Данило Сагал («Блокада», 1972)
• Віктор Лазарєв («Дума про Ковпака», 1973—1976; «Підпільний обком діє», 1978)
• Ігор Пушкарьов («20 грудня», 1981)
• Венслі пітха («Червоний монарх» / «Red Monarch» (Англія, 1983)
• Володимир Трошин (Олеко Дундич, 1958; «Битва за Москву», 1985, «Сталінград», У місті Сочі темні ночі, 1989)
• Євген Жариков («Перша Кінна», 1984, «Війна на західному напрямку», 1990)
• Анатолій Грачов («Ворог народу — Бухарін», 1990)
• Сергій Никоненко («Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним», 1989)
• Михайло Кононов («Ближнє коло», 1991)
• Джон Боуї («Сталін», 1992)
• Віктор Єльцов («Троцький», 1993)
• Сергій Шеховцов («Stalin: Inside the Terror», Англія, 2003)
• Юрій Олейников («Сталін. Live», 2007)
• Олександр Мохов («Смерть Таїрова (фільм)», 2004, «Стомлені сонцем 2», 2010)
• Віктор Бунаков («Тухачевський. Змова маршала», 2010)
• Валерій Філонов («Фурцева (телесеріал)», 2011)
• Вадим Померанцев («Око божий», 2012)
• Олександр Берда («Чкалов», 2012)
• Володимир Федоров («Сталін з нами», 2013)
• Віктор Бунаков («І примкнув до них Шепілов», 2009)

• Ворошиловград
• Луганська область
• Ворошиловськ
• Ворошиловськ
• Сталінські списки
• Ворошиловський стрілець

• С. В. Кульчицький. Ворошилов Климент Єфремович [Архівовано 4 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 636. — ISBN 966-00-0734-5.
• С. В. Кульчицький. Ворошилов Климент Єфремович [Архівовано 4 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Маршалы Советского Союза: личные дела рассказывают. — М., 1996.
• Советская историческая энциклопедия, тт. 1–16. — Москва, 1961—1976.
• Акшинский В. Климент Ефремович Ворошилов. Биографический очерк. — Москва, 1974.
• Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. — Москва, 1997.

Климент Ворошилов у сестринських Вікіпроєктах
	Цитати у Вікіцитатах?
	Новини у Вікіновинах?
	Климент Ворошилов у Вікісховищі?

• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов Климент Ефремович [Архівовано 2 березня 2009 у Wayback Machine.]
• Ворошилов, Климент Ефремович [Архівовано 1 грудня 2008 у Wayback Machine.]

Попередник: Фрунзе Михайло Васильович 1925	Народний Комісар з військових та морських справ СРСР 6 листопада 1925 — 20 червня 1934	Наступник: — посада ліквідована
Попередник: — посада створена	Народний Комісар оборони СРСР 20 червня 1934 — 7 травня 1940	Наступник: Маршал Радянського Союзу Тимошенко Семен Костянтинович 1940 — 1941