Альвізе IV Джованні Моченіго
італ. Alvise IV Giovanni Mocenigo
118-й дож
Початок правління:	1763 рік
Кінець правління:	1778 рік
Попередник:	Марко Фоскаріні
Наступник:	Паоло Реньєр
Дата народження:	19 травня 1701(1701-05-19)
Місце народження:	Венеція
Країна:	Венеційська республіка
Дата смерті:	31 грудня 1778(1778-12-31) (77 років)
Місце смерті:	Венеція
Поховання	Собор Санті-Джованні е Паоло
Дружина:	Пізана Корнаро Полісена Контаріні да Мула[1]
Діти:	шесть синів на ім'я Альвізе
Династія:	Моченіго
Батько:	Альвізе Моченіго
Мати:	Паоліна Бадоер

Альвізе IV Джованні Моченіго (італ. Alvise IV Giovanni Mocenigo) (19 травня 1701(17010519) — 31 грудня 1778) — 118-й венеційський дож у 1763—1778 роках.

Молодший син Альвізе Маркантоніо Моченіго з гілки Сан-Стае та Паоліни Бадоер з гілки Сан-Мойзе. Оскільки за традицією всі члени гілки чоловічої статі носили ім'я Альвізе, щоб відрізнити його від численних братів, йому дали друге ім'я Джованні^[2]. Хоча він витягнув «золоту кулю» у 1719 році, увійшовши до Великої ради, але лише в 1726 році став членом колегії «мудрих орденів», з посади якої починали усі молоді патриції. 1727 року призначається камерленго комуни.

10 березня 1729 року, завдяки своїм видатним ораторським здібностям та значному багатству, його обрали послом до Франції: він залишався там протягом наступних чотирьох років. Тут значну увагу приділив досвіду реформ французьких фінансів. Після повернення до Венеції йому було доручено привезти деякі реліквії, що належали дожу П'єтро I Орсеоло, за що він отримав лицарські знаки розрізнення.

2 грудня 1733 року призначається послом до папи римського Климента XII, але лише у квітні наступного року він вирушив до Риму, де залишався до квітня 1737 року. Ще перебуваючи в Римі, він отримав звістку про своє призначення прокуратором Святого Марка, яке відбулося 17 червня 1736 року. Після повернення до Венеції він недовго обіймав посаду члена Ради старійшин, але був змушений піти у відставку, щоб виконувати роль надзвичайного посла до неаполітанського короля Карла VII, де він перебував з 2 березня по 28 жовтня 1738 року.

5 жовтня того ж року він одружився з Пізаною Корнер ді Феріго, уродженкою сестьєре Джироламо. Це було пишне весілля, обидві родини були одними з найбагатших у Венеції. У пари було шестеро синів, усіх охрещених з іменем Альвізе.

З 1739 по 1763 рік він безперервно був членом Ради старійшин протягом першої половини року, а в інші місяці обіймав незліченну кількість посад, навіть протягом кількох мандатів: він був проведитором з постачання зерна (1740 і 1747 років), членом комісії з питань водопостачання (1742 року), заступником проведитора з фінансових питань (1741, 1743, 1744, 1854, 1755, 1756, 1759), членом Малої ради від сестьєре Санта-Кроче 1751 року, опікуном Падуанського університету (з 22 квітня 1752 року до 23 квітня 1754 року, з 8 травня 1756 року до 7 травня 1758 року, з 9 червня 1762 року до 8 червня 1764 року) та відповідальним за бібліотеку Марчіана 1762 року.

24 листопада 1759 року від імені Республіки вітав сходження на престол Неаполя Фердинанда IV, де залишався з 31 березня 1760 року по 4 листопада того ж року. Під час зворотної подорожі він здійснив тривалу мандрівку в Римі з метою розслідування можливих таємних наслідків союзного договору, укладеного між королівствами Неаполя, Іспанії та Священної Римської імперії.

19 квітня 1763 року, ставши єдиним конкурентом, обирається дожем, отримавши 40 з 41 голосів у Раді сорока. На честь святкування купець Лодовіко Фурланетто замовив у Каналетто дванадцять малюнків, які потім Джамбаттіста Брустолон переніс на мідні пластини, що зображували урочистості дожа, які Франческо Гварді та інші художники відтворювали в картинах.

Намагаючись стимулювати економіку, він уклав важливі торгівельні угоди з триполітанським пашою Алі I Караманлі (1763 року), туніським беєм Алі II (1764 року), марокканським султаном Мухаммедом III (1765 року), алжирським деєм Мухаммадом V (1769 року), щоб захистити венеціанське комерційне судноплавство від набігів берберських піратів. У 1768—1770 роках дож спрямував комерційні місії до Данії та Росії, щоб збільшити торгівлю в Балтійському та Чорному морях, Згодом заснував консульства в Лісабоні та Кадісі для сприяння торгівлі з амерканськими колоніями Португалії та Іспанії. Ці ініціативи забезпечили відновлення торгівельного флоту, кількість яких збільшилася у 1763 році з 70 до понад 300 на момент смерті дожа зі значним збільшенням загального тоннажу^[3].

У 1766 році, після неодноразових порушень торгівельних угод з державами Триполі та Тунісу, він наказав відправити флот до Триполі під керівництвом адмірала Джакопо Нані^[4].

Було покращено сухопутні торгівельні зв'язки з німецькими за Альпами. Також з ініціативи дожа створюється Торгова палата за французьким зразком.

Приділяв увагу венеційській армії та флоту, що відбилося у створенні в 1770-1771 роках корпусу військових інженерів та артилерійського корпусу, заснуванням 1777 року військово-морської школи та створенням технічного управління та технічної інспекції в Арсеналі^[5].

У внутрішній політиці він надав значну підтримку сільськогосподарській виробничій діяльності материкових (північноіталійських) володінь шляхом створення кафедри агрономії в Падуанському університеті, створення Депутації сільського господарства, сприяння розвитку сільськогосподарських академій у різних столицях держави та надання премій та заохочень на користь найпродуктивніших фермерів^[6]. 17 квітня 1771 року було засновано спеціальну кафедру для перепідготовки ремісників^[7].

29 вересня 1763 року за наказом дожа очільника «партії реформ» Анджело Кверіні було звільнено з ув'язнення, а між 1765 і 1773 роками було наказано ліквідувати 147 релігійних організацій, створити комісію для перепису церковного майна та відчуження того, що перебувало у незаконній власності, а тягар сплати родинного податку було поширено на релігійні організації^[8]. Нарешті, було наказано поступово ліквідувати релігійні ордени августинців, джероломініан, мініміанців, сервітів та єзуїтів. Внаслідок таких дій Альвізе Моченіго вступив у запеклий конфлікт з папою римським Климентом XIII.

1769 року помирає його дружина. У 1771 році Альвізе Моченіго пошлюбив Полісену Контаріні да Мула.

6 березня 1774 року стався конфлікт між патрицієм П'єтро Семітеколо і м'ясником на громадській дорозі, внаслідок якого патриція було жорстоко побито. Це спричинило відкритий конфлікт між купецтвом і патриціатом з північноіталійських володінь Республіки, а також між прихильниками змін функцій Ради десяти та Ради сорока на користь розширення повноважень у судовій сфері. 26 березня розпочалися дебати, підтримані реформістами, щодо необхідності збільшення зарплат та пенсій, що призначаються бідним патриціям, та перегляду статутів з метою відновлення повноважень та компетенцій Великої ради шляхом призначення комісії з п'яти коректорів законів та капітулярів рад та колегій. 30 серпня пропозиції були схвалені, але консерватори, утворивши союз між собою, змогли обрати чотирьох членів комісії, обмеживши масштаби перемоги реформістів: передбачалося збільшення зарплат та пенсій, а також деякі втручання для обмеження ролі «мудрих» (експертів) на користь Сенату, 27 листопада 1774 року було оголошено заборону на азартні ігри (казино-рідотті було зачинено)^[9], а 19 травня 1775 року було проголосовано за приєднання до Великої ради ще 40 шляхетських родин з північноіталійських міст Республіки з річним доходом у 10 тис. дукатів, але з з них лише 11 сплатили необхідний внесок, що, засвідчило втрату політичної ваги та престижу венеційського патриціату.

Він помер 31 грудня 1778 року. Його було поховано у соборі Санті-Джованні-е-Паоло. Це також дало родині ще одну можливість проявити пишність: процесія тривала з 18:30 до півночі, і лише родина Моченіго одягла 80 домашніх слуг у шати, які коштували 16 тис. лір.

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Альвізе IV Моченіго

• Альвізе IV Моченіго в Біографічному словнику італійців (італ.)